Симона Вилар - Лазарит

Обрі де Рінель був якийсь дивний – непевно тримався в сідлі з напівзаплющеними очима, а спішувався він так повільно й незграбно, що леді Джоанна навіть намагалася його підтримати. Вона знічено й розгублено озиралася, але слуги возилися з багажем, а нікого з почту поблизу не було. Сер Обрі хитався в різні боки й самостійно не міг і кроку ступити.

Помітивши її розгубленість, Мартін поквапився запропонувати свою допомогу.

Однак від цього дама знітилася ще дужче: її чоловік знову не при тямі, і вже удруге госпітальєр змушений йому допомагати. Але проводжаючи сера Обрі в надане йому приміщення, Мартін помітив дещо дивне – попри те, що англієць був страшенно п’яний, від нього не пахло вином, а очі були налиті кров’ю.

Наступного ранку сер Обрі сам знайшов Мартіна. Лорд мав поганий вигляд: свинцеві кола під очима, змарнілий.

– Де ж це ваш підопічний? – запитав англієць.

Мартін показав назад. Йосип їхав, оточений єврейським сімейством, яке приєдналося до каравану в Прусі. Обрі криво посміхнувся, взявся був говорити про невиправдані права, надані євреям у Ромейській державі, але зрештою збився і почав дякувати лицарю за надану напередодні допомогу.

– Однак учора ви не були п’яним, як могло здатися на перший погляд, – упівголоса зауважив уявний госпітальєр.

Сер Обрі пильно подивився на нього.

– Я вам не суддя, сер, – вів далі Мартін, незворушно всміхаючись. – Дорогою різне трапляється.

Англієць перевів подих.

– Це гашиш, – зізнався він. – Було цікаво скуштувати чогось новенького. Але тепер, відчувши його дію… Зізнаюся, навряд чи в мене скоро виникне бажання повторити цей досвід…

Його дужі плечі здригнулися.

Мартін оглянув вервечку каравану: греки, мусульмани, цигани, євреї. Будь-хто міг приторговувати цим зіллям.

– «Аллах прокляв п’янке і тих, хто його вживає», – свідчить Пророк ісламу. – І ще: «Тому, хто вживав п’янке, не воздасться за молитви його протягом сорока днів». Раджу поміркувати про це дорогою до святих місць.

– Язичницька дурня! Я однак не видам того, хто пригостив мене зіллям! – Лорд Незербі вперто струсонув головою.

Цієї миті він зовсім не був схожий на шляхетного лорда: щоки вкриті щетиною, світле волосся злежалося, очі, мов у сонної риби. Мартін знав: саме такі наслідки першого вживання гашишу. Але якщо прикладатися до нього й далі… Про це навіть згадувати не хотілося, тому Мартін перейшов до іншої теми:

– Скажіть, сер, як поєднати вживання чорного зілля з тим, що ви намагаєтеся суворо постувати аж до приїзду в Єрусалим? Якщо вже ви відмовилися від шлюбного ложа…

Сіро-зелені очі сера Обрі несподівано небезпечно зблиснули.

– Бачу, сер лицарю, ви встигли ґрунтовно поспілкуватися з Ґодіт, камеристкою моєї дружини, язик якої не має припони. Вчора я бачив вашого коня поруч з її мерином. Цю саксонську вівцю ніщо так не тішить, як нишпорити, підслуховувати, а потім патякати з першим-ліпшим. Решта теж хороші… Ох, ці люди з Незербі!

Останні слова пролунали як лайка.

– Але ж це ваші люди! – зауважив Мартін.

Брови сера Обрі зійшлися на переніссі.

– Якби я мав над ними цілковиту владу…

Певний час вони їхали мовчки. Нарешті Обрі взяв повід, і коні лицарів пішли майже впритул. Вершники торкнулися колінами одне до одного, і англієць, схилившись над супутником, промовив:

– Вам, сер, небо подарувало виняткову зовнішність. Постава, шляхетна форма рук… Часом мені здається, що ваші очі ввібрали всю блакить денного небосхилу…

Погляд сера Обрі набув якогось дивного, немовби запопадливого виразу.

Мартін мовчав, спантеличений цією несподіваною тирадою. Їхні коні й далі йшли так близько, що, врешті-решт, буланий удаваного госпітальєра пирхнув, різко трусонув головою і загарцював. Вершник мусив натягнути повід. Баский сера Обрі теж відсахнувся – і негайно вирівняв крок.

– У вас чудовий кінь, – промовив госпітальєр, переводячи мову у звичне річище.

Його зауваження подіяло: сер Обрі задоволено погладив свого темно-рудого скакуна по шиї і мовив, що всіх коней, на яких їде він сам, його дружина та люди, що їх супроводжують, вирощено в маєтку Незербі.

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.