Симона Вилар - Лазарит

Сходами піднялася Ґодіт зі стосиком чистої білизни.

– Що це ви робите? Підслуховуєте біля покоїв леді? Яка ганьба!

Проте, щойно почувши, як Вільям де Шампер нещадно сварить Джоанну, вона кинулася в покій. Хіба це мислимо – грубий храмник кривдить її дитя! Та ледве Ґодіт спробувала ввійти, як її виставили геть, а двері зачинилися в неї перед носом із такою силою, наче на них налетів смерч.

– Під три чорти! Геть! Забирайтеся всі в пекло!

Ґодіт вирячилася і судомно перехрестилася.

Тепер вони вже утрьох стовбичили під дверима. На щастя, вихор емоцій у покої потроху влігся, буря стихла. Голос маршала тепер лунав рівно, Джоанна щось стиха відповідала братові, після того настала тривала мовчанка, і знову заговорив Вільям.

Вони розмовляли страшенно довго. Дзвони відбили третю годину, [162] Коротка молитва в католиків, яку читають десь о 15.00. Покликана нагадувати про смерть Ісуса на хресті задля спасіння християн. потім пролунав крик муедзина, що закликав правовірних до молитви. Двері не відчинялися, а голоси стихали. Доморослі шпигуни могли розібрати лише нечіткі уривки фраз Вільяма де Шампера: «…захоплення Тіверіади…», «…лжегонець…», «…поразка нашого війська…», «…подав знак сарацинам і без перешкод вивів пораненого графа Раймунда з поля бою…», «…графиня Тіверіадська писала інше…», «…не зізнався, хто він, навіть під тортурами…», «…зухвала втеча…», «…шрами, які свідчать, що він той самий розвідувач Саладіна…», «…винуватець загибелі цілого королівства…».

– Про що це вони? – дивувалася Ґодіт.

– Тс-с-с-с!.. – замахав на неї Дроґо.

Почувши дзвін шпор тамплієра, вони відсахнулися від дверей.

– Хоч зараз ти розумієш, кому намагалася допомогти? – запитав маршал уже біля дверей. – Його справжнє… або ще одне з вигаданих імен – Арно де Бетсан, він був коханцем графині Ешиви Тіверіадської, але, визнавши його провину, вона не пожаліла його. А ти…

І знову Джоанна повторювала, ридаючи:

– Усе не так, ти помиляєшся! Це зовсім інша людина… І він справді лицар-госпітальєр із Намюра!..

Санніва зойкнула:

– Сили небесні! А як же мій Ейрік?

Дроґо знову цитькнув і припав до дверей. А почувши, що справжній Мартін д’Ане живе нині в лепрозорії поблизу Константинополя, він аж заметляв головою, мов пес, у вухо якому вчепився кліщ.

– Краще нам звідси забратися, – сказав Дроґо жінкам. – Вони говорять про речі, довідавшись які, можна опинитися на пласі!

Але жінки й не поворухнулися – одна переймалася долею свого рудого чоловіка-варанга, інша хвилювалася за пані. Урешті-решт, Дроґо теж лишився, вирішивши ввірватися в покій тільки в тому разі, якщо храмник підніме на леді руку.

Проте не схоже було, що до цього могло дійти. Долинало тільки нечітке бурмотіння Джоанни й майже заспокійливий голос Вільяма. Потім він промовив уже гучніше та рішучіше:

– Ти підеш зі мною і, коли ми його схопимо, розпізнаєш мерзотника.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнула Джоанна й знову розридалася. – Вільяме, не змушуй мене до цього. У мене розірветься серце! Я і так усе тобі розповіла…

Вона плакала, а маршал мовчав. Потім знову заговорив – переконував, радив, вимагав, але натомість чув лише згорьовані ридання. Нарешті кроки де Шампера наблизилися до дверей, і трійко саксів кинулися врізнобіч.

Уже відчинивши двері, тамплієр промовив на порозі:

– Тобі все-таки доведеться прийти, якщо я переконаюся, що це саме та людина, про яку я думаю. Уся ця історія з євреями… Цілковита маячня! Вона приховує щось значно серйозніше й небезпечне. Коли ми його схопимо, тобі доведеться свідчити. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб уся ця історія дійшла до короля Річарда.

Він ляснув дверима, зметнувся білий плащ із хрестом, і маршалові кроки віддалилися й, нарешті, стихли.

Дроґо визирнув із ніші в стіні й коротко глянув у бік покою, звідки долинав Джоаннин плач.

– Ідіть до пані, – звелів він служницям. – Спробуйте її заспокоїти.

Але де там! Джоанна лежала, уткнувшись у купу подушок, і тіло її здригалося від такого нестерпного ридання, що, здавалося, вона готова накласти на себе руки.

– Не чіпайте мене! – відмахувалася вона від жінок, які метушилися навколо. – Заради Пречистої Діви, дайте мені спокій! Забирайтеся звідси!

Вона проплакала до глухої ночі.

Люди почали прибувати на кораблі, що стояли в порту, ще звечора – щойно спала спека. Вони вважали: заплатити шкіперам і переночувати на судні значно зручніше, ніж удосвіта штовхатися в натовпі, який неодмінно виникне, коли почнеться загальна посадка.