Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Кажи.

— Скажу. Тільки спочатку затям собі, Артемію Даниловичу, — свояк шморгнув носом, і аж тепер Шеремет зрозумів, що той застуджений. — Більшовики прийшли серйозно й надовго тому, що їм тут нема з ким воювати. Ніхто не опирається, чуєш? Та й то ще півбіди. Можна списати на страх, слабодухість, безпорадність… Проте вони мають підтримку. Учорашні слуги, волоцюги, двірники, візники, робітники та їхні сім'ї. Ти помічав цих людей раніше?

— Я лікар, Мироне. І коли мав практику, то моїми пацієнтами була далеко не міська аристократія.

— Та знаю я, знаю про твоє бажання бути близьким до народу! — відмахнувся Романовський. — Одначе отой народ твій стає проти більшовиків. Чув, може, які настрої в довколишніх селян?

Справді, Шеремет згадав, що чув по селах тихе, а подекуди й гучне, відверте невдоволення владою. Затримавшись у хаті породіллі, він устиг наслухатися про сільську голоту, яка почала нахабно комісарити й вимагати від заможних односельців, щоб ті з якогось дива ділилися. Навіть помітив у господаря обріз, який той швидко сховав. Артемові тоді ще подумалося: бач, вагітну жінку та немовля довіряє, а зброю про всяк випадок тримає напоготові, ще й ховає від чужих очей. Та промовчав, бо це його ніяк не обходило.

А тепер, коли Мирон заговорив про обурених селян, із Шереметової пам'яті виринула зовсім недавня картинка. Розводитися про це не став, обмежився скупим:

— Є таке. Бурчать.

— Не тільки, Артемію. Уже стріляють подеколи. На базарах подейкують про сільських отаманів, довкола яких гуртуються озброєні загони. Ходять чутки про якогось батька Зеленого, що нібито розігнав більшовиків під Обуховом, а нині посунув сюди, на Київ.

— Давно?

— Може, тиждень тому. Чи днів п'ять, достеменно не скажу. Єдине, — так собі думаю, — патрулі почали активніше хапати людей на вулицях саме через це.

Із подиву брови в Шеремета сіпнулися вгору.

— Вони бояться селян? Проте… нічого дивного. Кажу ж тобі: я маю чималий досвід спілкування з сільським людом. І, далебі, стерігся б міцного хазяїна, в якого сільський голодранець спробував би щось забрати. Зелений? Не чув про такого. Обухів… Правда, я з іншого боку прийшов, із Житомира. Кажеш, мужицький отаман збирається звільняти Київ?

— Не знаю. Але ж не нас із тобою та Лідою, — відрубав Мирон. — Не певен, що сільському війську вдасться прорватися за околиці. На отаманів нам точно не варто надіятися. Самі ж себе ми, містяни, також не врятуємо. Згадав сільські повстання, щоб ти збагнув: у містах невдоволені радянською владою до зброї не візьмуться ніколи. Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати — а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися. Хоч би що там було. Навіть, — він заговорив зовсім тихо, самими губами, — коли доведеться змиритися, що замість тебе заради такої домовленості вб'ють когось іншого. Хіба не так?

— Не думав над цим, — признався Шеремет.

— Я теж. Але в мене була така можливість. І досі є. Вважаєш, я не такий самий, чимось відрізняюся від наляканої київської публіки? Не вдаватиму героя, Артемію. Це не аматорський театр, що в нього ми бавилися в гімназії й домашніх аристократичних салонах. Де воно все? Куди поділося? Може, тому й зникло, що було несправжнім?

Миронові не так давно минув двадцять четвертий рік. Зовні молодший син присяжного повіреного не був схожий ані на нащадка билинних богатирів, ані просто на героя. А за той короткий час, відколи як Шеремет пішов з військом і вони бачилися востаннє, юнак з порядної інтелігентної київської родини разюче змінився. Тепер навпроти нього сидів за столом, пив каламутний самогон та гриз варену картоплю з цибулею типовий підмайстер — кравчук, шевчук чи римарчук, виходець з низів міщанського стану, що пливе за течією. І проживає кожен день, немов останній, радіючи йому, ніби дарункові від щедрого й доброго Господа Бога, — єдиного, в кого Мирон і такі, як він, іще вірять.

— Гаразд, — мовив примирливо Артем. — Не заводься. Знаю, про що ти хочеш мені сказати. Не підеш штурмувати будівлю губчека на Садовій, як селяни з — під Обухова. І не допоможе нам з тобою батько Зелений чи який інший отаман — робінгуд. Не візьмуть озброєні селяни київської чрезвичайки в облогу, неначе замок Фрона де Бефа.

— Кого?

— Барон Реджинальд Фрон де Беф. Е — е–е, бачу, в дитинстві ти не читав сера Вальтера Скотта. «Айвенго», забув?