Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Усвідомлюючи собі, що може початися, Шеремет, одначе, наготувався відборонити Юзека.

Не зводив з Василя очей. Коли б то людський погляд справді пропікав аж до болю… Але Сивий однаково щось відчув — чи то гостроту, чи силу, а чи таки обпекло потилицю.

Повернув голову туди, звідки тягло . Схрестив з Артемом невидимі шаблі.

Хотів глянути, хто ж може його зупинити. Василь був певен, що Шеремет не зможе стати йому на заваді.

Через це Артемові ще дужче захотілося виступити. Він уже підняв був праву ногу.

Випередив Зелений.

Неквапом наблизився майже впритул, кивком звелів Сивому пустити полоненого, а тоді підважив його підборіддя руків'ям канчука, змусив підвести голову, щоб глянути йому в очі.

— Чого розходився? — мовив, не дивлячись на Василя. — Бачу, що хаїм чи як його там… Хитра порода, спритник. Думав, вислизне. Але ж ставав навколішки. Серед жидів теж обдурені є. Ти все зрозумів, аника — воїн?

Не дочекавшись відповіді, різким рухом розвернув чорнявого Юзека спиною до себе, відступив назад і замахнувся ногою. Копняк вийшов сильний та болючий — хлопець голосно скрикнув. Удар носаком чобота під кістлявий зад, на якому штани трималися мішком, жбурнув жертву вперед. Так, наче ядро вилетіло з гарматного жерла, щойно канонір підніс запалений ґніт. Натовп глядачів вибухнув реготом, схвально загомонів, хтось не стримався, заплескав. Зелинський незграбно впав, не встигнувши виставити перед собою рук, розбив лице об землю й залишився лежати, ковтаючи пилюку і зневагу.

— Уставай! — крикнув отаман. — Паняй звідси! Тріпай куди далі! Біжи назад під мамчину спідницю! Випишися сам з того комсомолу й іншим перекажи: другим разом отаман Зелений таким добрим не буде! Даєш слово?

Юзек звівся навколішки, проліз трошки рачки, а тоді випростався. Нічого не сказав — лише кивнув, потім затрюхав геть, витираючи бруд з обличчя й не озираючись. Громада миттю забула про нього. Тепер її цікавило, що Зелений приготував для тих, хто лишився в полоні.

— Ніхто не хоче більше зректися комунії? — спитав отаман.

Кілька полонених з перших рядів були сіпнулися, та їх спинили. Строкатий гурт далі мовчки чекав на отаманів вирок. Зелений виждав ще трохи, а тоді різким свистом підкликав коня й легко скочив у сідло. Кінь став диба, брикнувши передніми копитами.

А отаман крикнув на весь майдан:

— Ведіть їх на берег! До кручі! Усіх!

Із Дніпра тягло свіжістю.

Легенький вітерець брижив воду, тріпав волосся, обдував розпашілі після бою лиця, та зовсім не студив гарячих голів. Полонених, приречено мовчазних, загнали на берег, відтіснивши майже до краю кручі. Звідти можна було побачити розбитий пароплав. У його борти хлюпали тихі дніпрові хвилі, а берег був рясно всіяний трупами їхніх товаришів.

Шеремет ішов разом з усіма, тримаючись у перших лавах. Він і досі не міг зрозуміти, що задумав отаман. Зелений демонстративно помилував декого з тих, хто назвав себе українцем і навіть погодився воювати проти своїх учорашніх поплічників. Отже, від нього можна було сподіватися не так масового знищення решти, як ще однієї показової вистави. Отаман відчував себе переможцем, упиваючись своєю звитягою, і цей настрій передався селянам — збурений і збуджений народ щиро боготворив того, кого називав батьком. Усяку постанову, всякий вирок отамана люди ладні були виконати негайно.

Артем змирився з цим. Після липкого від крові каземату в губчека його власні відчуття неабияк притупилися. Розум усе ще кволо опирався й часто — густо не хотів сприймати того, що бачили очі останніми тижнями. Проте серце вже не озивалося так болісно, як раніше, до Лідиної загибелі в лабетах чекістів. Шеремет сам не страчував червоних вояків, захоплених у звільнених селах. Та від нього ніхто й не вимагав цього, бо ж охочих пустити ворожу кров було чимало. Однак тепер він з якимось дивним, незворушним спокоєм міг дивитися, як повстанці змушують своїх бранців стрибати живими в колодязі, закидають їх зверху камінням, радіючи передсмертним зойкам. Або — як комісарів насаджують на вила, піднімають і ставлять на городах чи просто серед поля, неначе опудала. А ще слухати, скільком комуністам забили роти зерном, щоб ті, нарешті, понаїдалися чужого добра.

Шеремет знав: це війна. Інакше не буде. Сама вона тепер диктує закони. Люди розлючені, ненавидять чужу владу, яка, ніби навмисне, не хоче стати бодай трошки своєю, домовитися, говорити з українцями без зброї та звірячого насильства. Червоним дали рішучу відсіч, зважаючи на те, як вони самі поводилися з людьми не лише в селах, а й у містах. Різниця в тому, що містяни, глибоко буржуазні навіть у провінції, досі не готові стати такої лютою, збуреною, некерованою стихією, на яку обернулося село.