Віталій Юрченко - Пекло на землі

Місто зайняли більшовики. Чули про них, як русотяпів [2] Москалів-шовіністів. зліва, що з іншими гаслами зазіхають на нашу незалежність. Аж тут побачили й програму їхню.

Першого вечора розігнала п’яна банда модну вечірку в жіночій гімназії, побивши учнів, знасилувавши кількох гімназисток. Другої ночі зграбували «буржуїв» – видатніших громадян міста, кількох забили. Третього дня організували страшний погром – грабіж.

Ще за дня на головній вулиці збирався злочинний елемент. Відбувся галасливий мітінг із закликом «бей буржуйов, капіталістов – кровопійцев пролетаріата». Під вечір п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековімі угнєтатєлямі устроїть».

А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардійців з осатанінням кинулась на склепи. Рубали двері, трощили засуви. І летіли в дребіззя вітрини, нищились коштовні речі в руках озвірілої товпи, за них гризлись, різались, стрілялись. Всю ніч тяглось нечуване в пам’яті погромництво. На ранок головна частина міста виглядала як після жахливої руїни.

Тремтіло місто в більшовицьких кліщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Більмом на оці був їм жовто-блакитний прапор: за українську мову, книжку – до «Смольного» (на розстріл) тягнули.

Одного вечора влетіло кілька до нас у школу: саме репетиція.

«Украйонци, мужікомони. Рукі вьорх! Гдє старшіє самостєйнікі?» – закричали з «матюками».

Серед нас «старших» не було. Обнюхали кімнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бік, у заквітчаний портрет Шевченка, забрали срібний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостєйну Украйону».

Місто застигло у терорі, робота в Клюбі припинилась.

Та не надовго. Чутка, що Київ зайняла Центральна Рада, оживила всіх, стали сходитись до Клюбу.

Одного вечора у Клюбі звістка: більшовики спішно евакуюються, грабують мешканців, церкви. – Не дать – рішили.

Наспіх зібралося з півсотні молоді коло касарень Шевченківського полку. Перший раз я взяв у руки кріс. Розбились на дві групи – одна до комендатури, а друга – у військовий сад, де розташовані червоногвардійці. На певний знак – одночасно налітати.

Та спізнились. Комендатура вже була евакуйована, а як підходили до саду, вартовий помітив і дав більшовикам знати.

Червоні висипались проти нас. Ми залягли поміж деревами. Тут перший стріл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрілка; ціляли більше навмання, бо темно було.

Не знаючи, яка нас сила, більшовики зірвалися до станції. Ми за ними. Дорогою переступав я перші ворожі трупи. Втікли червоні на броневику, обстрілявши місто з гармат.

Наскок наш вдався не цілком, але молодь підбадьорив. З більшою енергією заходились коло самоорганізації. Оформили спілку «Української Молоді», послали статути й людей на села, організували виїзди з виставами, лекціями. Почалися в «Клюбі» палкі дискусійно-наукові реферати про національно-державну ідею.

Скінчивши середню школу, поїхав я на село. Почав з малого. На весіллі у свояка виголосив націоналістичну промову, зв’язавши щастя молодих зі щастям Української Держави:

– Ви, молодята, закладаєте власне кубельце. Разом з вами в’є кубельце вся наша нація, будуючи свою державу. Її творці закликають нарід до будівництва. Матимем державу, – житиме в добробуті наш нарід, щасливі будуть наші молодята. Отож в момент, коли закладається щастя наших молодих, слід зробити основу й державно-національного почину. Зробім закладини «Просвіти», що промінням ясним освічувала б народові шлях до власної держави…

Весільні щиро підтримали і тут же провели збірку. Свідомі молодята офірували весільні дарунки і перші записалися членами «Просвіти». Проспівали їм «многі літа», і перший раз у кілька голосів у селі полився рідний гимн.

А на Зелені свята відбулось відкриття першої у волості «Просвіти». Було пребагато гостей з околичних сіл. Я виголосив чулий реферат.

За нашим прикладом пішли інші села. «Просвіта» розвивалась буйним темпом, ставши справжнім вогнищем культури та кузнею національно-державної свідомості. Голова – Іван Літавчук піклувався нею, як батько: добув у сусідній економії п’яніно і готував багаті концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З піднесеною радістю прийняло село виставу. Прийшли батьки, діди; мусіли повторювати другого дня. Гурток запрацював інтензивно: по «Наталці» пішла «Наймичка», «Бондарівна», готували «Невольника». Але приїхав якийсь добродій і заборонив ставити без дозволу.