– Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.
– Ходімо десь тісніше.
У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.
– Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?
– Хотіли б завтра.
– Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете кулемет на віз. Ще й крісів з десяток підхопите та набоїв.
– План рентовний, – погодився Чубатий.
Умовились в деталях, підкусили й на досвіток вернулися в загін. Хлопці спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – під дубом.
– Ех, – вирівнявся Чубатий на тачанці, – коли б усі, кому при зброї треба бути, та вийшли у такі загони, – полетіла б комуна, лиш зашуміло б.
– Що зробиш, коли не водночас свідомість нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, одні пішли на перший поклик – трагічно програли, другі ще сьогодні змагаються, а треті й десяті сплять в облуді, аж поки більшовицький рай не притисне гудзом.
– Правда твоя. Тяжко дочекатися такої хвилини, щоб всі повстали одностайно за державність.
Опівдні зібралися на Краснопілку. Кіннота з тачанкою захопить кулемет, а піхота за селом на всякий випадок; хлопці Рудого приєднаються вночі в Кругляцькім лісі.
Кіннота основне зробила. Але вийшла замішка. Ще не вибігли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвін на сполох. Збіглася вся самоохорона. Її начальник Хомяк (фельдфебель і непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроїв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.
Два хлопці Рудого прибігли настрашені поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дійшло до братовбийства. Пробігла кіннота з кулеметом, а їй по п’ятах довга валка озброєного люду з криком і галасом. Передні підводи вгналися аж в нашу лаву.
Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:
– Стійте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.
– Кулемет верни, злодій, бандит, – закричали й поскакували з возів.
Ми повставали, тримаючись напоготові.
– Браття селяни! – озвався Олешко ще чуліше. – Що думаєте робити? Схаменіться!
Хомяк вихопився наперед і заявив: «Ні в какіє разговори с бандами ми нє вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой».
Чубатий скипів:
– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він такий? Царський блазень, чи комунарський посіпака? Ми – повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас – батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам корисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів…
Селяни поспускали голови й слухали, ніяково зиркаючи один на одного.
– Нє бить сєму, – опирався Хомяк далі. – Меня ізбралі, чтоб охранять імущество й порядок. Я нє позволю.
– Який там дідько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.
– А направду, – загомоніли сміливіше. – Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.
– Проти нас не поставлять, бо ці – селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, – підтримували хором.
– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюції! – обурювався Хомяк.
– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито відрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?
– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негіднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибі вам, браття селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.
– Шомполів йому, – крикнув хтось з селян.
– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – підкинули вже з наших лав.
– А й справді не мішало б, – погоджувалися дядьки.
– Де він, котрий, – зірвався з лави Дубенко Андрій, вицьвохкуючи шомполом.
Селяни з цікавістю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.
Читать дальше