Остап Вишня: Мисливські усмішки

Р. S . Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15–16 березня 1927 р.,

Харків

Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.

І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.

І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.

А про що?

Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»

І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.

Було прийдеш до матері:

– Мамо!

– Га?

– Ци в насого попа стани є?

– Дурний!

Так аж сльози на очах забринять.

Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:

– Дурний!

Ну, хай дурний, хай!

Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!

– Мамо!

– Ну?

– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!

– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!

– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!

І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.

А я хоч і без штанів, так я ще малий.

І помилився!

У попа штани є.

І дізнався я про те незабаром.

Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:

– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!

Аж залопотів. І гуси кинув.

– Со?

– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!

– Покази! Ґудзика дам!

– Замкнені!

– Ти бре! Хіба в попа стани є?

– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!

«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»

Ага!

Пригнав гуси додому.

– Мамо!

– Га?

– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.

………………………………

Ну й били ж мене!..

Племінниця в мене є, Лялька…

Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.

Бубликом не годуй – дай газету.

Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…

І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.

Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:

– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…

– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!

– У газетах он що пишуть!

– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?

– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…

– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!

– Негарні, дядю, люди!

– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?

– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!

– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?

– А ось читайте: «Треба підтягтися!»

– Ну, так що?

– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?

– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…

– А нащо пишуть?

– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались! Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!

– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту, розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!

– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…

………………………………