Віктор Близнець: Ойойкове гніздо

— Люди. Найкращі друзі наші.

— Олесю!..

Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.

— Сусідські хлопці давно вже пішли…

Зажди, мамо, хвилиночку, і він прокинеться. Знаєш сама, як ранком хочеться спати. Сонячний промінь лоскоче обличчя, повітря пахне фіалками. Тут, за хатою, багато фіалок. Чистими, промитими росою очима дивляться вони на Олеся. А він, розкинувшись на купі сіна, усміхається до них крізь легке марення.

— Ось я підведу тебе! — той же голос.

Олесь тяжко зітхає. Треба вставати. Ну — раз, два, три! Одним ривком він схоплюється на ноги, протирає заспані очі, і в душу його вривається потік вранішніх звуків, променів, барв.

— Іду! — відгукується хлопчик і прожогом мчить повз матір.

— Молока хоч випий! — кидає вона услід.

— Потім!

Тільки залопотів босими ногами по дорозі. Легко, як на крилах, перемахнув через балочку, а тут і конюшня вже.

— Здрастуй, Гулястий! — вітається.

Старий сухоребрий кінь чемно киває головою і' знову схиляється у ясла. Бач який хитрий! Удає, що голодний. Олесь, ставши навшпиньки, накидає коневі на шию потріпану шлейку і тягне його до водовозки.

— Егей, поїхали! — лунає долиною Олесів голос.

Гулястий підтюпцем біжить до колодязя. Коли бочка наповнюється водою, кінь всім тілом подається вперед, ноги його напружуються, а на суглобах набігають чималі гулі. За це й прозвали старого Гулястим.

Водовозка потихеньку тягнеться в поле. Обабіч шляху, по свіжій стерні, біжить довжелезна тінь, і здається хлопчикові, що то не він, простий собі п’ятикласник, їде верхи, а якийсь велетень на казковому горбоконику. І хочеться йому пришпорити Гулястого і вихором пронестись над степом. Та знає — не можна. Солідна посада водовоза не дозволяє цього.

Дорога звертає до лісосмуги. Аж ось і тракторний стан. Замріявшись, Олесь і не зогледівся, коли добрався на місце.

— Дядьку Сергію! — гукає хлопчик. — Поможіть воду сточити.

Дядько Сергій, чорнявий трохи від природи, а більше від машинного масла, вилазить з-під трактора і, грізно насупившись, хмарою насуває на Олеся. Схопивши його під руки, стягує з коня і з реготом: «Ага, налякав!» — підкидає високо вгору.

— Ах ти, карапуз! — сміється щиро, розкотисто. — Вже й водички підвіз! Рано пташка прилетіла!

Олесь хвацько поправляє після польоту картузик і, забігши наперед водовозки, піднімає над головою голоблі. Смирно стоїть Гулястий, навіть вухом не ворухне. Бачить — нелегко управитись малому біля бочки. Руки терпнуть від напруження, та він героєм тримається.

Чути, як хлюпоче вода, наповнюючи залізний бак.

— Готово! — каже дядько Сергій. — Відчалюй…

Олесь поспішає. Іншим разом заглянув би в люки трактора, попробував би «іскру», а зараз ніколи, його вже, напевне, виглядають свинарки. Та й на птахофермі ранком вода потрібна.

— Вперед, Гулястий!

Дорога стелиться під самою лісосмугою. Вітерець шугає у верховітті кленів, загадково шепочуть дерева. «Хто йде в непогоду тим лісом густим», — пригадуються рядки вірша, і в уяві постають герої легенди.

— Стій!

Олесь здригнувся. Ні, це не мавка, а дядько Микита, колгоспний бригадир. Огрядний, з пухлими обвислими щоками, він уже вхоркався, пересуваючись пішим транспортом. Добре відполірована лисина його виблискує крапельками поту.

— Скільки бочок вивіз учора?

— П’ятнадцять.

— П’ятнадцять?

Бригадир виймає з кишені блокнот і робить якісь помітки.

— Так і запишемо, — бурмоче сам собі, — півтора трудодні. Молодчина! Роботящого сина виростила тітка Ганна.

Олесеві очі заграли променями. Збив на потилицю картузик. По-кавалерійському міцно стиснув п’ятами теплі боки Гулястого. От якби мати почула бригадирові слова! Або оте насмішкувате дівча — Мариська. Напевно, відпала б охота дражнитись: «Водовіз, водовіз, пусту бочку в степ повіз»…

І раптом (хлопчина аж похолов) дядько Микита глянув на нього вороже:

— А це що, га?

Бригадир вийняв чіп — і з бочки полилася вода. Темна калюжа на дорозі росла, ширшала. Тихий дзюркіт, а потім — кап, кап, кап… Останні краплі. Мов колючки — в живе тіло…

— Кажеш, п’ятнадцять? — зловісно перепитав бригадир. — Виходить так: півбочки сточив, а половину — назад? Щоб доливати менше?..