Віктор Близнець - Ойойкове гніздо

— Чого спізнився?

— Лідка уроки перевіряла. Все допитується: «Куди з Грицьком ходите, чим займаєтесь?»

— А ти їй що?

— Не сунь, — кажу, — свого носа до чужого проса.

Голос у Хмельового потеплішав.

— Дивна вона у вас…

— Угу. Дуже в науку вдарилась. Їй аби книжка, то й хліба не треба.

Йдемо в берег мовчки. Грицько ступає широко, залишаючи в снігу глибоченькі сліди. Я ледве встигаю за ним, грузну в кучугурах по коліна.

— Значить, питає, — знов Грицько.

— Питає, — підтакую і прибріхую від себе: — Як ідеш мимо хати — все до вікна пнеться.

Бачу: у Хмельового лице аж загорілось. Насуплює брови, стримує посмішку, але очі, сірі, глибокі очі світяться радістю.

Я переводжу розмову на інше.

— Мотор вже працює?

— Щось карбюратор кульгає. Сьогодні без двигуна попробуємо.

…Виявляється, всю верхню частину — кабіну і мотор — Гриша зняв. І тепер аеросани нагадували звичайнісінькі сани. Міцні, добрячі, з гордо задертими носами. Ми витягли їх на круту обривисту гору. Глянув я вниз — аж під коліньми засвербіло. Ох, яка ж гемонська височінь! Прямовисна стіна та ще й з козирком, наметеним із снігу.

Вмостився на санях, обхопив Грицька за плечі й заплющив очі. Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхоробрішого в класі, а майбутня подорож до далеких країв? Пиши тоді, що пропало! Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею!

І понесло нас униз з неймовірною силою. Кущі терну і верболозу рвонули нам назустріч, все злилось у суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило бортом об землю… і м’яка пітьма огорнула мене.

Коли я розплющив важкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідчині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті. Побачив батьків портрет на стіні і схолов від подиву: яким чудом я перенісся в свою домівку?

— На корч, браток, налетіли…

Гришин голос долинув до мене, ніби знадвору.

— А сани ж як?

— Витримали…

Мені стало боляче від думки, що я підвів Хмельового, завдав йому прикрості.

— Лідо, не сердься на Гришу. Я сам напросився.

Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалось мені, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.

— Чого ж сердитись? — тихо мовила Ліда. — Гриша приніс тебе на плечах…

Настала пора проводжати Гришу в дорогу.

Вирушає він, правда, у великий світ не на своїх аеросанях, як мені колись уявлялось, а на колгоспній вантажній машині. І їде не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, саме сьогодні, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи.

Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Лише тепер мені кинулось у вічі, що він помітно виріс, і старенька ситцева сорочка занадто коротка йому.

Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Я підтягуюсь до нього на руках, стиха питаю:

— Батька виглядаєш?

— Батька? — в голосі його гіркота й здивування. — Он він…

Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких очей. Я ніби чую, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…

Гриша не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці, з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Перехоплюю погляд його і бачу під берестком… Ліду. Вся вона — легка і прозора, і смуток на лиці — мов тінь хмарини в погожий день.

Машина рушає.

Гриша кричить мені.

— За саньми дивись! Тобі залишаю…

І махає рукою. Не мені, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп вперед, за машиною…

І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому…

Плетусь у лісок, самотній, пригнічений. Похмурими тінями пропливають мимо кущі. Прямо в лице заглядає гілка бузини, ніби питає: «А де Гриша?» Ай, не чіпайте мене! І так ось-ось зарюмсаю…

Занурююсь в густу чагарникову зелень, продираюсь вперед, заплющивши очі, і виринаю на маленькій галявині. Як вам тут, аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився по них, і трава проросла між полозами.

Оглядаю мотор. Так, так… Ланцюги — від комбайна. Міцні, надійні. І пропелер міцний. Ще б пак! Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Дерев’яне, трухляве — від жатки.