Василь Сухомлинський - Вогнегривий коник

Аж чує Метелик ласкавий голосок:

— Лети до мене. Це я, Береза білокора. Дам тобі крапельку соку.

Прилетів Метелик до Берези. Дивиться — з тріщинки витекла крапля соку. Напився Метелик. Весело махнув крильцями.

— Дякую, — каже Метелик, — ти врятувала мене від голоду.

Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.

Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко й Ніна.

Ось хлопчик перебрів через потік і став на тому березі. Оглянувся — й соромно йому стало. Він у чобітках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, недобре я зробив, — подумав Андрійко. — Як не побачив, що Ніна в черевичках?»

Він перебрів назад і каже:

— Це я хотів узнати, чи глибоко, бо переправлятися будемо разом.

— Як? — здивувалась Ніна. — Я ж у черевичках.

— Чіпляйся мені на спину, — сказав Андрійко.

Ніна почепилася Андрійкові на спину, й він її переніс.

У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Це книга про Плугатаря й Сіяча.

— Люди стають розумні завдяки тому, що читають мене. Якби не було Завойовників, не було б ні Могутності, ні Слави.

Книга про Плугатаря І Сіяча й питає:

— А де той Завойовник, про якого ти розповідаєш? Про якого Завойовника в тебе написано?

— Він пройшов увесь світ. Перед ним тремтіли народи. Він спалив тисячу міст і підкорив сто народів.

— А де ж він тепер?

Книга про Великого Завойовника мовчала.

— А я знаю, де твій Завойовник, — каже книга про Плугатаря й Сіяча. — Він зогнив у землі. А мої Плугатар і Сіяч живуть вічно.

У дівчинки Олесі є старший брат Микола. Він працює трактористом.

Прийшов час Миколі в армію.

Проводжаючи сина, мати заплакала. Олеся розуміла, чому плаче мама. Два роки служитиме Микола. Два роки не бачитиме його мама. От вона й плаче. І Олеся заплакала…

Минуло два роки. Прийшла звістка: повертається Микола з армії.

Поїхали мама з Олесею на станцію зустрічати Миколу.

Вийшов Микола з вагона, усміхається. А мати підбігла до нього, обняла й заплакала.

А Олеся не розуміє: чого мама тепер плаче?

Миколка сказав, як повернувся зі школи:

— Тату, сьогодні батьківські збори…

Пішов тато на збори. А Миколка сів готувати уроки. Коли вже усе поробив, зібрався було йти погуляти. Але не встиг, бо тато повернувся із зборів.

Сів тато край столу, схилив голову. Мама з тривогою дивиться на засмученого тата. Миколка стоїть біля столу, дивиться у вікно.

— Що ж говорили на зборах? — питає мама. Тато й каже:

— Про Петрика сказали: добре задачі розв’язує. Мишко вірша написав. Марійка й Наталя малюють — он які ж гарні малюнки показував учитель. Степан із дерева соловейка ножиком зробив… Василько — пустун великий: по трубі на дах виліз і не побоявся пройти від краю до краю…

— А про Миколку що-небудь говорив учитель? — питає схвильована мама.

— Про Миколку нічого не сказав учитель, — зітхнув батько.

— Не журіться, тату, — каже Миколка. — Завтра я вилізу на найвище дерево…

За три дні Новий рік, а Вітько хворий в постелі лежить. Поставила мама перед ліжком ялинку, повісила на неї чимало прикрас, цукерки, яблука. Увечері засвітились на ялинці лампочки.

Настав останній перед Новим роком ранок. Подивився Вітько у вікно. Побачив трьох маленьких горобчиків. Скачуть, їсти шукають. Жаль стало йому пташок.

— Мамо, — каже Вітько, — влаштуймо і горобчикам ялинку.

— Як? — подивувалась мама.

— Гляньте як, — відповідає Вітько.

Застромив гілку ялинки в коробку з-під цукерок, насипав зерна і крихт.

Винесла мама ту маленьку ялинку й поставила на подвір’ї.

Побачили горобчики, прилетіли до зерна, бенкетують, весело цвірінькають.

Ну й радісний був Новий рік у Вітька!

У Сергійка тато пекар. Десять років працює він у сільській пекарні. Встає рано-рано, до сходу сонця, і йде на роботу. Опівдні з пекарні до крамниці привозять свіжий хліб. І до їдальні шкільної.

Сьогодні Сергійків тато занедужав. Уперше за десять років не встав, не пішов на роботу. Біля його ліжка сидить мама.

— Сергійку, скажи діткам у школі, що сьогодні буде черствий хліб… — тихо мовить батько.