— І як ми весь цей велетенський собор обшукаємо? — висловив я сумнів вголос.
— Приміщення за приміщенням, — відказала Емма.
Біля дверей нас зупинив дивний шум. Здавалося, що ожила автомобільна сигналізація. Вона заливалася довгими повільними дугами: то на ноту вище, то на ноту нижче. Але, звісно, тисяча дев’ятсот сорокового року ще не було жодних автомобільних сигналізацій. То була сирена повітряної тривоги.
Горацій зіщулився.
— Німці летять! — закричав він. — Смерть із неба!
— Ми не знаємо, що це означає, — спробувала заспокоїти його Емма. — Може, фальшива тривога чи перевірка.
Але вулиці й площа швидко спорожніли. Старі чоловіки позгортали свої газети й покинули лавки.
— А вони не вважають це перевіркою, — завважив Горацій.
— Відколи це ми боїмося кількох бомбочок? — спитав Єнох. — Годі говорити, наче якесь нормальне дівчисько!
— Чи варто нагадувати, — відказав Мілард, — що це не ті бомби, до яких ми звикли. На відміну від тих, що падали на Кернгольм, ми не знаємо, де ці приземляться.
— А це ще одна причина знайти те, по що ми прийшли, і знайти швидко! — І Емма повела нас усередину.
* * *
Інтер’єр собору вражав масивністю. Усередині (хоч це було й неможливо) він здавався ще більшим, ніж зовні. І, попри руйнування, подекуди видно було відважних вірян, що уклякли в беззвучній молитві. Вівтар завалило уламками каменю. Там, де бомба прошила дах, широкими променями проникало всередину сонце. На поваленій колоні сидів одинокий солдат й крізь розламану стелю дивився на небо.

Ми блукали, задерши голови, а під ногами в нас хрускотіли уламки бетону і розбитих кахлів.
— Нічого не бачу, — пожалівся Горацій. — Тут достатньо закапелків, щоб могли сховатися десять тисяч голубів!
— А ти не дивися, — сказав йому Г’ю. — Слухай.
Ми зупинилися й нашорошили вуха, силкуючись почути виразне туркотіння голубів. Але все перекривала нескінченна сирена, а крізь неї чути було ще глуху тріскотняву, схожу на гуркіт грому. Я наказував собі зберігати спокій, але серце гупало, як барабанна установка.
Падали бомби.
— Нам треба йти. — Паніка стискала мені горло. — Тут неподалік має бути бомбосховище. Якесь укриття, де можна сховатися.
— Але ми так близько, — із докором сказала Бронвін. — Ми не можемо отак узяти й усе покинути.
Ще один глухий удар, уже ближче. Решта теж нервувалися.
— Може, Джейкоб правильно каже, — озвався Горацій. — Ходімо знайдемо якийсь сховок і перечекаємо бомбардування. Потім, коли все закінчиться, прийдемо шукати далі.
— Безпечного укриття немає, — повідомив нам Єнох. — Ці бомби можуть проникати навіть у глибинні сховища.
— У контур вони проникнути не зможуть, — заперечила Емма. — А якщо є казка про цей собор, то і вхід у контур теж має бути десь тут.
— Можливо, — кивнув Мілард. — Можливо, можливо. Дайте мені книжку, і я проведу дослідження.
Бронвін відчинила валізу й простягнула Міларду книгу.
— Зараз побачимо. — Він прогортав сторінки до казки про голубів святого Павла.
«Навколо нас падають бомби, а ми казки читаємо, — подумав я. — Я потрапив у царство божевільних».
— Слухайте уважно! — проголосив Мілард. — Якщо десь тут і є вхід у контур, то ця казка може підказати, як його знайти. На щастя, вона коротенька.
Надворі впала бомба. Задрижала підлога, зі стелі посипався тиньк. Я зціпив зуби й постарався зосередитися на диханні.
Незворушний Мілард прокашлявся.
— «Голуби святого Павла!» — гучним розкотистим голосом прочитав він.
— Ми вже знаємо назву! — нетерпляче прикрикнув на нього Єнох.
— Будь ласка, читай швидше, — попросила Бронвін.
— Якщо ви не облишите мене перебивати, ми простирчимо тут цілу ніч, — попередив Мілард і почав читати.
«Колись давно, у дивні часи, ще до того, як у місті Лондон з’явилися вежі, шпилі та будь-які інші високі споруди, жила собі зграя голубів, які забрали собі в голову, що їм потрібне гарне місце, щоб гніздитися на височині, понад метушнею і ґвалтом людського суспільства. Вони знали, як його побудувати, бо голуби за природою своєю будівельники і набагато розумніші, ніж ми про них думаємо. Але жителі стародавнього Лондона не цікавилися будівництвом високих споруд, тому якось уночі голуби потайки залетіли у спальню до найпрацьовитішої людини, яку тільки змогли знайти, й нашептали їй на вухо плани спорудження величної вежі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу