Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

На мій подив, Емма розсміялася — наче це бозна-чому здалося їй кумедним. І на мить відвела очі. А коли подивилася на мене знову, її щелепа вже була рішучо стиснута, а очі сяяли. Колишня впевненість у собі повернулася.

— Іноді я не можу зрозуміти, хто ти: повний псих чи якесь диво, — промовила вона. — Хоча потроху починаю вірити в останнє.

Вона оповила мої плечі руками, і так ми сиділи довго-предовго. Її голова лежала на моєму плечі, тепле дихання лоскотало шию, і мені враз страшенно захотілося подолати всі маленькі прогалини між нашими тілами й злитися в одну істоту. Та Емма відсторонилася, поцілувала мене в лоб і пішла до наших. Я був надто приголомшений, щоб одразу ж піти за нею, бо відбувалося щось нове, якесь коліщатко в серці, якого я не помічав раніше, крутилося так швидко, що паморочилося в голові. І що більше вона віддалялася, то швидше крутилося коліщатко, наче розмотувало невидиму нитку, яка протяглася між нами. І якби вона відійшла надто далеко, нитка порвалася б і вбила мене.

Я не знав, чи цей дивний солодкий біль і є коханням.

Наші (діти й тварини разом) скупчилися під розложистим деревом. Ми з Еммою широкими кроками підійшли до них. Мені закортіло взяти її за руку, і я мало не взяв, та потім передумав. До мене раптово дійшло (коли Єнох озирнувся на нас з тією підозріливістю, з якою він завжди ставився до мене, а тепер поширив на нас обох), що ми з Еммою стали окремою одиницею, приватним альянсом зі своїми секретами й обіцянками.

Коли ми підійшли, Бронвін підвелася.

— Міс Еммо, з вами все гаразд?

— Так, так, — швидко промовила Емма. — Мені щось в око потрапило, от і все. А тепер усі збирайте речі. Нам треба якнайшвидше дістатися Лондона, подбати про те, щоб пані Сапсан стала такою, як раніше!

— Ми в захваті від того, що ви згодні, — підкотив очі Єнох. — Кілька хвилин тому, поки ви там шепотілися, ми дійшли тієї самої думки.

Емма почервоніла, але ковтати Єнохову наживку відмовилася. Наразі ми мали важливіші проблеми, ніж дріб’язкові конфлікти: наприклад, численні незвідані небезпеки подорожі, у яку нам час було вирушати.

— Я думаю, ви всі чудово розумієте, — сказала Емма, — що це з усіх поглядів дуже поганий план із надзвичайно слабкими шансами на успіх. — І вона пояснила чому. Лондон був дуже далеко — не за мірками сучасного світу, у якому ми могли б за допомогою джіпіес-навігатора прокласти маршрут до найближчої залізничної станції та сісти на експрес, що домчав би нас до центру міста за кілька годин. Тисяча дев’ятсот сорокового року в Британії, що знемагала в конвульсіях війни, до Лондона було як до іншого континенту: дороги й залізничні колії могли бути заблоковані біженцями, чи зруйновані бомбами, чи захоплені солдатами, — і все це відбирало час, якого в пані Сапсан не було. А ще гірше — на нас би влаштували полювання, ще запекліше, ніж досі, бо майже всіх інших імбрин уже взяли в полон.

— Забудьте про подорож! — вигукнув Едисон. — Це найменший із ваших клопотів. Можливо, я недостатньо переконливо виклав усе, коли ми з вами це обговорювали. Напевно, ви не до кінця розумієте обставини ув’язнення імбрин. — Він виразно вимовляв кожен склад, наче ми всі були глухуваті. — Невже ніхто з вас не читав про каральні контури у ваших підручниках історії для дивних?

— Авжеж, читали, — кивнула Емма.

— Тоді ви знаєте, що спроба втекти звідти дорівнює самогубству. Це смертельні пастки, всі до єдиної вони відтворюють найкривавіші епізоди історії Лондона: Велику пожежу тисяча шістсот шістдесят шостого, надзвичайно спустошливий напад вікінгів вісімсот сорок другого, згубний пік жахливої чуми. Часових карт цих місць не друкують з очевидних причин. Тож хіба що в когось із вас є дієві знання найпотаємніших куточків царства дивних…

— Я вивчаю темні й моторошні контури, — озвався Мілард. — Упродовж багатьох років то моє хобі.

— Чудово! — вигукнув Едисон. — Тоді ти маєш знати, як пробратися крізь орду порожняків, які охороняють входи туди!

Раптом мені здалося, що всі погляди повернулися до мене. Я судомно проковтнув слину, високо скинув підборіддя й сказав:

— Так, ми справді знаємо.

— Хотілося б у це вірити, — пробурчав Єнох.

— Джейкобе, я в тебе вірю, — сказала Бронвін. — Я недавно тебе знаю, але відчуваю, що знаю, яке в тебе серце. Воно сильне і щире — дивовижне серце. І я тобі довіряю. — Вона нахилилася й обійняла мене рукою за плечі. Я відчув, як стискається горло.