— Сім кілометрів?
Та потім Мілард, котрий теж сидів у нашому човні, пробурмотів їй щось на вухо, вона насупилася, повернула карту боком, знову насупилася і сказала:
— Тобто вісім з половиною.
І щойно ці слова зірвалися з її вуст, мій запал (та й у решти теж) трохи згас.
Вісім з половиною кілометрів. Подорож, що на поромі, яким я, знемагаючи від нудоти, прибув на Кернгольм декілька тижнів тому, забрала б годину. Відстань, яку легко міг би подолати моторний човен будь-якого розміру. На один з половиною кілометр менше, ніж мої неспортивні дядьки пробігали по непарних вікендах заради доброчинності, й лише на кілька кілометрів більше, ніж могла подолати на весловому тренажері у супермодному спортзалі моя матуся (принаймні вона цим вихвалялася). Але пором між островом і материком почне курсувати лише через тридцять років, а весловий тренажер не навантажували пасажирами й багажем, та й постійно коригувати йому курс, щоб не збитися з напрямку, теж не було потреби. Погіршувало справу те, що котловина з водою, яку ми перепливали, була підступна й славилася тим, що ковтала судна: вісім з половиною кілометрів примхливого, мінливого моря, дно якого було всіяне позеленілими рештками загиблих кораблів та кістками мореплавців, а десь на непроглядній глибині причаїлися наші вороги.
Ті з нас, хто переймався такими речами, припускали, що витвори неподалік, десь під нами в тій німецькій субмарині, вичікують. Якщо вони ще не знали, що ми втекли з острова, то невдовзі дізнаються. Не для того ж вони вдалися до викрадення пані Сапсан, щоб опустити руки після першої невдалої спроби. Серед білого дня субмарина піднятися на поверхню не могла — це було надто небезпечно, бо віддалік повзали, мов сороконіжки, воєнні кораблі, а в небі були на чатах британські винищувачі. Але з настанням ночі ми перетворимось на легку здобич. Вони нападуть на нас, заберуть пані Сапсан, а решту потоплять. Тож ми веслували з єдиною надією — дістатися материка до того, як нас накриють сутінки.
* * *
Ми веслували до пекучого болю в руках і здерев’яніння в плечах. Ми веслували, а тимчасом вранішній бриз ущух, і сонце шкварило, наче крізь збільшувальне скло, і піт стікав за комірці, і я зрозумів, що ніхто не подумав узяти з собою прісної води, а захист від сонця у тисяча дев’ятсот сороковому році полягав у тому, щоб стояти у затінку. Ми веслували, поки на долонях не злізла шкіра, і були переконані, що не спроможні більше на жоден змах веслом, а проте змахували — ще раз, і ще раз, і ще.
— З тебе відрами ллється піт, — зауважила Емма. — Дай я сяду на весла, поки ти не розтанув.
Її голос вивів мене з прострації. Я вдячно кивнув і пустив її на сидіння весляра, однак через двадцять хвилин попросився назад. Мені не сподобалися думки, що прокралися в голову, поки тіло відпочивало. Я уявив, як батько на Кернгольмі заходить у кімнату й бачить, що я зник, а замість мене лежить дивний Еммин лист. Як на нього накочує паніка. Перед внутрішнім зором поставали жахливі сцени з недавнього минулого: ось потвора тягне мене у свою пащеку; мій колишній психіатр падає у прірву й гине; чоловік, похований у труні, повній льоду, якого вирвали ненадовго з того світу, щоб він міг прохрипіти крізь половину горла мені на вухо свої слова. Тож я веслував, попри виснаження, попри те, що хребет, здавалося, більше ніколи не буде рівним, попри стерті до м’яса руки, і намагався не думати геть ні про що. Ті свинцеві весла були пожиттєвим вироком і рятівними соломинками воднораз.
Одним човном правила, ніби й не знаючи втоми, Бронвін — сама-одна. Навпроти неї сиділа Оливка, проте користі з неї не було жодної: крихітна дівчинка не могла потягнути за весла, не злетівши у повітря, де порив вітру міг понести її геть, мов повітряного змія. Тому Оливка вигукувала підбадьорливі слова, поки Бронвін працювала за двох (чи трьох-чотирьох, якщо брати до уваги всі валізи й коробки, що лежали вантажем на дні їхнього човника, напхані одягом, і харчами, і картами, і книжками, і менш практичними речами, як, наприклад, слоїки з маринованими серцями рептилій, що хлюпотіли у вовняній торбині Єноха, або відірвана ручка з парадних дверей дому пані Сапсан) пам’ятна річ, яку Г’ю знайшов у траві, коли ми йшли до човнів, і вирішив, що без неї він не проживе; або громіздка подушка, яку Горацій урятував з охопленого полум’ям будинку — то його щаслива подушка, сказав він, і єдине, що тримає в шорах його паралітичні кошмари).
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу