Ренсом Ріґґз - Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Клер розплакалася — спочатку тихо, та плач ставав усе голоснішим, поки не переріс у ридання: вона ревла обома ротами, неспроможна вдихнути повітря між схлипами.

— Опануй себе! — наказав їй Єнох. — Бо як вони почують, нам усім буде про що поплакати!

— Нас згодують собакам! — рюмсала вона. — Прострелять у нас дірки і заберуть пані Сапсан!

Бронвін поспіхом переповзла до дівчинки й згребла її у свої ведмежі обійми.

— Ну будь ласка, Клер! Подумай про щось інше!

— Я нама-а-агаюсь! — скімлила мала.

— Намагайся краще!

Клер міцно заплющила очі, глибоко вдихнула й затримувала повітря в легенях, поки стала схожа на надувну кульку, яка от-от лусне. А тоді вибухнула низкою задиханих схлипів-кашлів, ще гучніших, ніж доти.

Єнох рвучко затулив долонями обидва її роти.

— Шшшшш!

— Ви-ви-вибачте! — пробелькотіла Клер. — Мо-може, якби мені почитали казку… одну з т-тих, дивних…

— Тільки не це, — зітхнув Мілард. — Я вже починаю шкодувати, що ми не загубили тих клятих книжок у морі разом із рештою речей!

І тут заговорила пані Сапсан (у міру своїх можливостей). Вона скочила на валізу Бронвін і постукала по ній дзьобом. Усередині разом з іншими нашими мізерними пожитками лежали «Казки».

— Я згоден із пані Сапсан, — кивнув Єнох. — Варто спробувати. Що завгодно, аби тільки вона припинила вити!

— Ну добре, маленька, — сказала їй Бронвін. — Але тільки одну казку, і ти повинна пообіцяти, що перестанеш плакати.

— О-обіцяю, — видихнула Клер.

Бронвін відкрила валізу і витягла намоклий том «Казок про дивних». Емма підповзла ближче і запалила на кінчику пальця малесенький каганець, щоб можна було читати. А пані Сапсан, котрій вочевидь не терпілося заспокоїти Клер, узяла дзьобом за край палітурки і розгорнула книжку начебто на довільній сторінці. Тихим голосом Бронвін почала читати:

— «Колись давно, у дивні часи, у непроглядному прадавньому лісі жило багато звірів. Як і в кожному лісі, були там зайці, і лиси, й олені, та траплялися й менш звичайні тварини, наприклад, ходуленогі ведмегрими, двоголові рисі й емурафи, що вміли розмовляти. На цих дивовижних тварин дуже любили полювати мисливці. Вони їх відстрілювали, вішали їхні голови на стіни й гордовито показували своїм друзям-мисливцям, та найдужче їм подобалося продавати дивних тварин у звіринці, де бідолашних замикали у клітки й брали гроші за те, щоб люди на них дивилися. Ти можеш подумати, що краще сидіти у клітці, ніж бути застреленим і повішеним на стіну, але дивні тварини повинні жити на волі, щоб почуватися щасливими, а ув’язнені з часом занепадають духом і починають заздрити своїм друзям, повішеним на стіну».

— Це сумна казка, — набурмосилася Клер. — Почитай іншу.

— А мені ця подобається, — відрізав Єнох. — Читай далі про те, як їх стріляли й робили опудала.

Бронвін проігнорувала їх обох.

— «У ті часи на Землі ще жили велетні, — читала далі вона, — як і в давню добу Алдінна, хоча ставало їх дедалі менше. Так сталося, що один велетень жив коло лісу, і був він дуже добрий, говорив тихо, харчувався лише рослинами, і звали його Катберт. Одного дня Катберт прийшов у ліс, щоб назбирати ягід, і побачив, як мисливець полює на емурафа. А що був він добрим велетнем від природи, то взяв Катберт маленького рафа за загривок довгої шиї, випростався на весь свій зріст, зіп’явшись навшпиньки (а робив він це вкрай рідко, бо від цього тріщали всі його старечі кістки), і зумів дотягтися дуже високо та посадити емурафа на вершину гори, подалі від небезпеки. А тоді, про всяк випадок, розчавив мисливця між пальців ноги.

Звістка про Катбертову доброту швидко розлетілася лісом, і невдовзі до нього стали щодня приходити дивні звірі, просячись, щоб він посадив їх на вершину гори, подалі від небезпеки. І сказав Катберт:

— Я захищу вас, мої маленькі брати й сестри. А натомість попрошу небагато — розмовляти зі мною і товаришувати. На світі лишилося мало велетнів, і час від часу мені стає самотньо.

— Авжеж, Катберте, — сказали звірі.

Відтак щодня Катберт рятував дивних тварин від мисливців, піднімав за загривки на вершину гори, аж поки туди не перекочував увесь дивний звіринець. І тварини були там щасливі, бо нарешті могли жити в спокої, і Катберт був щасливий, бо коли він ставав навшпиньки й клав підборіддя на вершину гори, то міг розмовляти зі своїми новими друзями, скільки заманеться. Та одного дня, коли Катберт купався у маленькому озері в тіні гори, до нього прийшла відьма і сказала: