Луиза Мэй Олкотт - Маленькі жінки

Під час чаювання літній джентльмен здебільшого мовчав. Він пив вже четверту чашку чаю і спостерігав за молодими людьми, які базікали, наче старі друзі. Звичайно, він не міг не помітити зміни, які відбулися з його онуком – на обличчі хлопчика з'явився здоровий рум'янець, він поводився розкуто, а сміх його був щирим і веселим.

– Вона має рацію, хлопчикові самотньо. Що ж, подивимося, як складуться його стосунки з цими милими дівчатами, – подумав містер Лоренс.

Джо дуже сподобалася містеру Лоренсу, адже йому імпонували її почуття гумору і трохи хлопчачі манери, а ще вона легко знаходила спільну мову з його сором'язливим онуком. Більш того, судячи з усього, вона і сама отримувала від їх спілкування величезне задоволення.

Зазвичай у компанії настільки респектабельних людей, яких Джо зазвичай вважала занадто «манірними і зарозумілими», вона відчувала себе дуже незграбно, але з Лоренсами все було інакше, з ними їй було легко і комфортно.

Коли всі встали з-за столу, Джо подумала, що їй вже, мабуть, час додому, але Лорі сказав, що хотів би ще дещо їй показати. Він відвів Джо до оранжереї, де спеціально для неї запалили лампи. Її захопленню не було меж, адже в м'якому світінні ламп рослини виглядали воістину чарівно. Вона обережно ступала по доріжках, заворожено розглядаючи фантастичні квіти і ліани, які тягнулися по стінах аж до самої стелі. Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повітря, уявляючи, що гуляє по казковому лісі. Тим часом Лорі дбайливо зрізав квіти, формуючи букет. Коли квіти вже насилу вміщалися в його руках, він перев'язав їх стрічкою і задоволено посміхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашій матері і скажіть, що я надзвичайно вдячний їй за чудодійні ліки від нудьги, які вона мені прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли містера Лоренса у великій вітальні, він стояв біля каміна, поглинений своїми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граєте? – запитала вона, глянувши на Лорі.

– Іноді, – скромно відповів хлопчик.

– А зможете зіграти що-небудь зараз? Я б з радістю послухала, дуже вже хочеться розповісти потім про нього Бет, вона буде в захваті.

– Може, ви самі хочете зіграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмію грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепські, бракує мені таланту, – просто відповіла Джо.

Лорі сів за рояль. Він грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет. Вона закрила очі і з насолодою вдихала прекрасний аромат геліотропів і чайних троянд.

Грав Лорі чудово, дуже щиро і душевно, без натяку на самовдоволення і хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомиті лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцінила б його гру, і почала щедро нахвалювати Лорі, і він все більше заливався рум’янцем від збентеження, тож Містер Лоренс вирішив прийти онукові на допомогу:

– Ну, все, все, юна леді, не перехваліть мені онука, а то ще, не дай Боже, зазнається, – лукаво сказав старий. – Грає він і справді непогано, але я сподіваюся, що і в більш важливих справах він теж досягне успіху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний і сподіваюся, що ви порадуєте нас своїм візитом знову. Передавайте мої щирі вітання вашій матінці. На добраніч, лікарю Джо.

Він м'яко потиснув їй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов він був чимось незадоволений. Лорі провів Джо до передпокою, і вже біля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дідуся. Лорі помахав головою і поспішно сказав:

– Ні, ні, що ви, він розсердився зовсім не вас, а на мене. Він не любить, коли я граю на роялі.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповім. На жаль, мені ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендітна леді, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте і набирайтеся сил.

– Слухаюсь, лікарю Джо. Але ви ж ще навідаєте мене?

– Якщо ви пообіцяєте прийти до нас у гості після того, як видужаєте.

– Обіцяю.

– На добраніч, Лорі!

– На добраніч, Джо, на добраніч!

Коли Джо розповіла про свої пригоди у будинку Лоренсів, дівчата вирішили, що наступного разу вони підуть у гості всі разом, при цьому у кожної були на це свої причини. Місіс Марч хотіла поговорити про свого батька зі старим Лоренсом, який, як виявилося, згадував його з теплотою в серці. Мег хотілося прогулятися по оранжереї, Бет не терпілося пограти на прекрасному роялі, а Емі дуже хотілося побачити прекрасні картини та статуї в бібліотеці.