Луиза Мэй Олкотт - Маленькі жінки

– Я ось точно заслужила – вчу цих маленьких розбишак цілими днями, хоча із задоволенням посиділа б удома, – протягнула Мег жалібним тоном.

– Та тобі ще пощастило, адже у тебе немає і половини моїх турбот, – сказала Джо. – Подивилася б я, на скільки вас вистачило, любі сестрички, якби ви хоча б на кілька годин залишилися наодинці з нервовою, метушливою старою, яка змушує вас ходити по дому не інакше як навшпиньки та смикає через будь-яку дрібницю – «біжи туди, принеси це, зроби те» – ще й завжди чимось незадоволена. Ганяє мене, як ту козу по двору, що іноді я вже готова кинути все і втекти від тої примхливої бабці.

– Скаржитися то гріх, звичайно, але я вважаю, що мити посуд і прибирати – це найгірша робота у світі. Коли ти цілісінький день щось метеш, шкребеш та миєш, шкіра на руках стає такою сухою та грубою, що навіть на піаніно грати важко, – Бет подивилася на свої огрубілі руки і важко зітхнула, і цього разу це зітхання точно почули всі.

– Сумніваюся, що хтось із вас страждає більше за мене, – вигукнула Емі, – адже вам не доводиться ходити до школи з зухвалими дівчиськами, які знущаються з вас, якщо ви хоча б раз не вивчили урок, посміхаються над вашими старими зношеними сукнями, обзивають жебрачкою і кажуть, що у мене ніс, наче картопина.

– Ти, напевно, хотіла сказати «насміхаються», а не «посміхаються», – зазначила Джо та саме посміхнулась.

– Ой, ти чудово зрозуміла, що я хотіла сказати, тож не обов'язково прискіпуватись. Я вчуся використовувати нові слова і розширювати свій лексогон, – задравши носа відповіла Емі, а Джо цього разу вже відверто зареготала.

– Так, досить мавпувати, дівчата. Якби лишень тато не втратив усі свої статки, коли ми були маленькими! Боже мій! Ми жили б зараз у розкоші, були щасливі та горя не знали! – мрійливо сказала Мег, яка ще пам'ятала кращі часи.

– Ти ж наче нещодавно казала, що ми щасливіші за королівських дітей, тому що вони весь час сваряться через свої багатства.

– Так, говорила, Бет. Насправді, я думаю, що так воно і є, адже хоч нам і доводиться працювати, але ми можемо ось так посидіти, від душі посміятися і пожартувати одна над одною, і взагалі, ми, як полюбляє казати Джо, весела юрба.

– Джо дійсно як скаже щось! – зауважила Емі, скоса глянувши на довготелесу фігуру, яка розтягнулася на килимі. Джо тут же піднялася, поклала руки до кишень і почала насвистувати.

– Припини, Джо! Ти поводишся, як хлопчисько!

– Я знаю. Тому я це і роблю.

– Терпіти не можу грубих дівчат, які не вміють поводитись належним чином. Хіба юні леді таке виробляють!

– А я ненавиджу пихатих та розцяцькованих ляльок!

– Пташки в гніздечках все воркують, – почала наспівувати Бет, яка завжди намагалася згладжувати кути у подібних ситуаціях. Співаючи, вона навмисне робила таке кумедне обличчя, що сестри не витримали і розреготалися. Таким чином назріваючий конфлікт розчинився у цій веселій атмосфері.

– Ось правда, сестрички, часом ви обидві поводитесь, як малі діти, – почала повчати їх Мег на правах старшої сестри. – Ти вже достатньо доросла, Джозефіна, тож час вже припинити ці дитячі витребеньки та почати поводитися належним чином. Коли ти була дитиною, це, можливо, і виглядало смішним і милим, але ти вже ба яка висока і зачіску носиш дорослу, тож і поводься як справжня юна леді.

– Нічого я не висока! Ну добре, може трохи і висока. А зачіска… Якщо дорослою тебе робить те, яку зачіску ти носиш, тоді я буду носити два хвостики аж до двадцяти років! – вигукнула Джо, розплела косу та струснула своєю пишною гривою каштанового волосся. – Не хочу я дорослішати, ставати «міс Марч», носити сукні до підлоги, ходити, наче аршин проковтнула, і виглядати, як порцелянова лялька! Мені і так несолодко живеться, адже мені подобається грати в хлопчачі ігри і поводитися розкуто, як це роблять хлопчаки! І за що мені така кара – народитися дівчиськом! А зараз навіть ще гірше, ніж раніше, адже я б з радістю пішла на фронт разом з татом і боролася з ним пліч-о-пліч проти ворога, а замість цього мені доводиться сидіти вдома і в'язати шкарпетки, як якась немічна стара!

Джо так люто трясла синьою армійською шкарпеткою, яку якраз в'язала, що спиці в ній задзвеніли, як кастаньєти, а клубок з нитками покотився через усю кімнату.

– Бідолашна Джо! Мені шкода тебе, але тут вже нічого не поробиш. Радій тому, що ти можеш скоротити своє ім'я до хлопчачого «Джо» і грати роль братика для нас, – сказала Бет, погладжуючи густу копицю рукою, яку ніяке миття посуду і витирання пилу не зможе позбавити цієї щирої сестринської ніжності.