Джеймс Барри - Пітер Пен

Майкл мало не плакав:

— Нікому мене не треба! — розпачливо крикнув він, і, звичайно, жінка у вечірній сукні не могла цього стерпіти.

— Мені треба, — сказала вона. — Мені дуже треба третю дитинку.

— Хлопчика чи дівчинку? — спитав тоді Майкл майже зневіреним голосом.

— Хлопчика.

І тоді він вистрибнув мамі на руки. Така, здавалось би, дрібничка для пана і пані Дарлінгів, та й для Нани, які тепер згадували ці події; але не така вже й дрібничка, коли зважити на те, що це був останній вечір Майкла у рідному домі. Знову і знову батьки поринають у спогади.

— І саме тоді я влетів, як вихор, правда? — сказав пан Дарлінг з глибокою зневагою до себе самого; але тоді він справді був, наче стихійне лихо.

Мабуть, для нього існує якесь виправдання. Він теж готувався вийти в гості, ошатно одягся, і все було добре, аж поки не дійшло до краватки. Це здасться вам дуже дивним, але чоловік, який досконало розумівся на акціях і відсотках, ніяк не міг “порозумітися” з краваткою. Часом, щоправда, краватка піддавалася йому без бою, але бувало й таке, коли усім домашнім здавалося, що краще б він поступився власним гонором і купив собі готову, зав’язану краватку.

Це був саме такий небезпечний випадок. Батько увірвався в дитячу кімнату з пом’ятою, нікчемною, паскудною краваткою в руках.

— Що таке, що сталося, таточку?

— Що сталося! — проревів він (о, він ревів по-справжньому). — Ця клята краватка — вона ніяк не зав’язується!

У його голосі дзвеніли нотки отруйного сарказму:

— У мене на шиї — ні, нізащо! А на бильці ліжка — будь ласка, скільки завгодно! Так-так, я двадцять разів зав’язав її на бильці ліжка, але у себе на шиї — ані разу! О-о-о! Прокляття!

Запідозривши, що усе сказане не справило на пані Дарлінг належного враження, він грізно продовжував:

— Мушу тебе попередити, матусю, що якщо ця клята краватка не зав’яжеться як слід у мене на шиї, то ми сьогодні не вийдемо з дому і не потрапимо в гості, а якщо ми сьогодні не потрапимо в гості, то я більше не зможу з’явитися на роботі, а якщо я більше не з’явлюся на роботі, то ми з тобою залишимося без куска хліба, а наші діти опиняться на вулиці.

Але навіть тепер, навіть після цих слів пані Дарлінг зберігала спокій.

— Дай-но я тобі допоможу, любий, — сказала вона. Власне цього він і чекав, за цим він і ввірвався в дитячу — власне, щоб попросити її про це. І вона своїми лагідними прохолодними руками зав’язала йому краватку, а діти тим часом обступили батьків і спостерігали, як вершиться їхня доля.

Інший чоловік міг би образитися на жінку за те, що їй так легко вдалося впоратися з таким складним завданням, але пан Дарлінг мав надто добру вдачу.

Він невимушено подякував їй, негайно забув свій гнів і за мить уже танцював по всій кімнаті, підхопивши Майкла на руки.

— Як ми тоді весело бавились! — промовила пані Дарлінг, повертаючись думками у ті дні.

— О, наші останні радощі! — простогнав пан Дарлінг.

— Пам’ятаєш, Джордже, як Майкл колись запитав: “А як ти знала, що це я, як ти мене впізнала, мамо?”

— Так-так, пам’ятаю!

— Вони були такі милі, Джордже, правда?

— І вони були наші, наші рідні діти! А тепер їх нема.

Того вечора гучна забава скінчилася з появою Нани, і щонайгірше — пан Дарлінг наштовхнувся на неї, і його вихідні штани обліпила собача шерсть. А це ж були не просто нові штани — це були його перші штани, оздоблені сутажем, і він кусав губи, щоб не заплакати з досади. Звичайно, пані Дарлінг почистила вбрання, але він все-таки знову завів розмову про те, що негоже мати собаку за няньку.

— Джордже, наша Нана — справжній скарб.

— Я в цьому не сумніваюсь, але час від часу мене переслідує дивне відчуття, ніби вона ставиться до наших дітей, як до щенят.

— О ні, ну що ти, любий, повір, вона розуміє, що вони люди.

— Ну, не знаю, — глибокодумно сказав пан Дарлінг, — не знаю, може й так.

Оце й була зручна нагода, як здалося його дружині, щоб поговорити з ним про хлопчика. Спершу він тільки пирхнув зневажливо, але потім, коли вона показала йому тінь, замислився.

— Це не може належати нікому з моїх знайомих, — сказав він, ретельно вивчаючи тінь, — але з усього видно, що це має належати якомусь шибеникові.

— Ми все ще говорили про тінь, пам’ятаєш, — нагадав пан Дарлінг, — коли увійшла Нана і принесла в зубах ліки для Майкла. Ти ніколи вже не принесеш пляшечку в пащі, Нано, і в цьому винен я.

Він був мужнім чоловіком, але, безперечно, з тими ліками повівся зовсім по-дурному. Якщо він і мав якісь слабкості, то головна з них полягала в тому, що він усе життя вважав, ніби пив ліки залюбки, — так і тепер, коли Майкл відіпхнув ложку з мікстурою, яку Нана тримала в зубах, тато промовив з докором: