Владимир Рутковский - Сторожова застава

Вітько мимоволі кивнув головою. О, та це ж чудово! Коли навіть хоробрий Олешко на початку тримався осторонь від нього, а ось цей половець репетував, мов навіжений, — то, мабуть, і інші половці бояться того Змія не менше.

— Так, — сказав Вітько. — Я його... невільник. Змій мене на розвідку послав.

— Навіщо?

— Ну, щоб це... дізнатися, де більше людей. За однією людиною йому ганятися ліньки.

Половці перелякано закрутили головами. Мабуть, хотіли переконатися, чи, бува, не підкрадається оце до них страшна потороча.

— І де ж той Змій зараз?..

— Він... Олешко Попович його полонив, от що! Правда, правда, — зацокотів Вітько, помітивши, як недовірливо глипнув на нього Андак. — Змій саме виставив голову з нори. А Олешко до нього підкрався і накинув зашморг йому на шию.

— То чого ж тоді твій Олешко не випустив Змія на нас? — запитав перекладач, не чекаючи, поки цим зацікавиться світлий син половецького хана Курнича.

— А навіщо? Я тільки чув, як Ілля Муровець казав Олешкові, що вони з вами і без Змія упораються. А Змія вони приховали на той випадок, коли їм доведеться непереливки.

— І де зараз той Змій?

— Та... у норі. Він же припнутий. Йому їсти возять. По три воли щодня, — брехав Вітько далі.

— Гм-мм... Три воли... — це вже сказав Андак, що перейшов на зрозумілу Вітькові мову. — Розв'яжіть його! — звелів він воїнам. — І дайте йому кумису.

Вітько жадібно припав до чаші з білою рідиною. Холодний, ледь кислуватий кумис виявився таким цілющим, що і втому, і спрагу наче язиком злизало. Навіть біль від ударів — і той почав стихати.

— А тепер розказуй про Змія, — зажадав світлий Андак. — Який він — дуже великий?

Вітько ствердно кивнув головою.

— Завбільшки з коня? — не вгавав Андак.

Вітько відповів не одразу. А який же той Змій насправді? Тоді пригадав, як весело брехав Олешко про Змія і сказав:

— Набагато більший. У довжину він — як оте дерево заввишки.

Половці дружно втупилися в дерево, ніби вперше його побачили.

— А завтовшки він буде, як сім жеребців, — вигадував далі Вітько. — І око в нього блищить, як сонце. Коли зблизька гляне на когось — той спалахує, як метелик...

Тлумача затіпало. Мабуть, уявив себе метеликом.

— А скільки треба воїнів, щоб твого Змія побороти? — запитав Андак. — Десять? Двадцять?

Вітько вдав, ніби напружено розмірковує.

— О, ні, мабуть, більше, — сказав він. — Коли розлютується, то більше. Набагато більше.

— А який він зараз? Розлючений?

— Ще й який! Йому ж те... сьогодні снідати не дали. Андак надовго замовк. Сьорбав з чаші і задумливо дивився на вогнище. Врешті-решт наказав воїнам пильно стежити за полоненим, а сам рушив до намету.

Тепер з Вітьком поводилися значно краще. Йому дали їсти, знову напоїли кумисом і послабили пута. Але від того хлопцеві легше не стало, бо на ніч його прив'язали до стовбура молодого берестка.

Половецький табір поринав у сон. То один, то інший степовик клав під голову сідло і починав хропіти. Раз по раз із темряви вигулькували вершники. Вони про щось перемовлялися з тлумачем і знову розчинялися в темряві.

Вітько відчув, що, незважаючи на біль від стусанів і пут, його теж хилить у сон. Проте і уві сні йому бачився світлий Андак. Він сидів на кошмі перед Вітьком. І хлопець із завмиранням серця чекав, що от-от син половецького хана моргне бровою — і по тому знаку не менше десятка половців занесуть над беззахисною Вітьковою головою криві шаблюки...

Прокинувся він від холоду. Тихо накрапував дощик. Віддалік прокричав пугач. Вартовий із зусиллям підвів голову на той крик, тоді перевів погляд на Вітька і знову заплющив очі.

Пугач крикнув знову. Вартовий поворушився, проте очей не розплющив. А хлопцеві пригадалося, що точнісінько так пугукав Лидько.

«Це ми так перегукуємося, — пояснив тоді він. — То значить, що один із нас щось знайшов. Чи розвідав».

Проте Лидька, мабуть, уже немає в живих. Він загинув, коли кинувся на допомогу Вітькові. Бо на нього ж летіло двоє половців, та ще кілька заходили зі спини.

Більше пугач не озивався. Дощик припинився і в небі почали з'являтися зорі. Далекі і чужі, байдужі до всього, що робиться на землі. Отак світитимуться вони і завтра над Римовим, і через дев'ятсот років над Воронівкою. Тільки Вітькові, мабуть, уже не доведеться їх більше бачити. Бідна мама! Напевно, шукає його скрізь і заливається слізьми...