Вершники зареготали.
— Ану цитьте, скалозуби! — гримнув на них дід Овсій і знову звернувся до Олешка: — Ти мені краще скажи, навіщо парубків своїх відпустив?
— А що б ви, діду, самі вчинили? Вони ж намучилися, бо, як не є, три ночі не спали. То я їм кажу: їдьте, хлопці, а я того... Там, діду, я малину гарну надибав, та, на жаль, на всіх не вистачало. — Олешко всміхнувся. — Отож пасуся собі, аж глядь — у кущах над самісінькою Сулою щось ніби заворушилося. Не сподобалося те мені. Рушив я було туди, аби розвідати, що й до чого. Аж половці мені назустріч...
Дід Овсій з докором похитав головою.
— Твоє щастя, що Лидько саме вибрався на вежу і все побачив. А то була б тобі малина... А це хто з тобою?
— Ой, діду, ні за що не вгадаєте! Власне, це він мене і вирятував.
— Тебе? — недовірливо перепитав дід Овсій. — Оцей богатир? А де ж його меч?
— Гай, діду, мечем і дурень оборониться! А щоб від однієї твоєї появи половці розбіглися, як миші, — чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними здійнялася!
Дід Овсій посмикав себе за сивого вуса. Так, начебто не знав, що на це сказати.
— Брешеш ти все, — нарешті вирішив він.
Такої думки, схоже, були й інші воїни. Вони з недовірливими посмішками зиркали то на довготелесого, одягненого в панцир Олешка, то на його зіщуленого бранця.
— Це я брешу? — Олешко вдав, ніби страшенно обурився. — Ну, то слухайте! Б'юся я з тими половцями і відчуваю, що цього разу буде мені сутужнувато. Аж тут оцей ось, — він підштовхнув Вітька, — визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій — очі вибалушені, пика перекошена, ніби сів голим гузном на їжака... І так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло... — Олешко примруженими очима обвів своїх товаришів. — Признаюся, від тих слів я теж ледь не чкурнув слідом за ними.
Тепер уже вершники не приховували цікавості.
— А що той половець кричав? — не втримався Лидько, наймолодший з-поміж вершників.
— Змія згадував. Мовляв, Змій на нього напав.
Вершників ніби громом торохнуло. Дехто навіть злякано озирнувся у бік Сули.
Дід Овсій заходився зосереджено покусувати кінчик свого вуса.
— То де це було, кажеш? — нарешті озвався він. — Часом не біля Змієвої нори?
— Та ж отам і було. От я й вирішив дістатися до того Змія. Підправся, дивлюся — а в тій норі ще одна сіромаха. А за нею — начебто інша нора.
Олешко помовчав.
— Та кажи вже, не муч, — озвався хтось.
— Я ж і кажу. Вірте не вірте, але з тієї нори щось гуркоче так, що аж у вухах зашпигало. Та мене просто так не залякаєш! — Олешко гордовито випростався в сідлі. — Ото спішився я і пробрався в ту нору. А то, виявляється не нора, а лазівка, і куди вона веде — невідомо. Подався я далі, визираю з неї — і що ж ви гадаєте? Опинився я на дні якогось глибокого яру. Стіни майже прямовисні і такі високі, що видно лише смужку неба. І запахи... — Олешко втягнув носом повітря. — Я й не нюхав ще таких... А верисько все ближча і наростає... І раптом як вихопиться Змійка!
— Ой... — не втримався хтось.
— Еге, тобі «ой», а мені як? Голова у нього не голова, хвіст не хвіст. Крила миготять так, що їх і не видно. А що вже товстезний! Як мій Сірко від голови до хвоста, — Олешко поплескав по гриві свого коня. — І довгий, як... як оце ось дерево. А може, ще й довший. Яке в нього наймення? — звернувся він до Вітька.
— Вертоліт, — відказав Вітько. — Тільки він не Змій...
Проте Олешко вже його не слухав, а з запалом вів далі:
— Ну от. Пролетів отой Вертоліт наді мною і щез. Чи то не помітив, чи то не наважився зі мною битися. А я стою собі та й гадаю: бігти за ним, чи ні? Але ж пішим його не наздоженеш, кінь потрібен. Та й часу немає. Мене ж не за Змієм послано ганятися, а на розвідку. Отож я постояв-постояв та й повернувся норою назад...
Кілька хвилин вершники їхали мовчки. Нарешті хтось упівголоса сказав:
— От же ж лихо на наш Римів! То половців чи не щоліта нечиста носить, а тепер ще й Змій оголосився.
Дід Овсій на знак згоди хитнув головою. Тоді вказав на Вітька й запитав:
— А цей хто ж тоді буде?
— Не признається, — відказав Олешко. — Але я його біля Змієвої нори злапав. Він саме визирав звідтіля.
Навколо Вітька миттю утворилася порожнеча. Проте цілу дорогу вістря кількох списів були спрямовані у його бік.
За річечкою Іржавицею дорога роздвоювалася. Та, що наїждженіша, побігла поміж очеретами далі, на Переяслав, а вужча подерлася нагору, до лісу. Вершники поодинці звернули на вужчу.
Читать дальше