Всеволод Нестайко - Одиниця з обманом

Він був теплий від тепла Владленових грудей і грів мене.

Я дивився Владленові вслід, поки він зник з очей...

У той же день на дверях сільської управи з'явилася листівка, писана друкованими літерами на звороті плаката, що закликав їхати до «Великої Німеччини».

«Гурмазо! Підлий зраднику і вбивця! Червоні війська вже зовсім близько. Скоро ти понесеш кару за все. Начувайся! Твій час надходить.

Капітан Владлен Калашников».

Діда Гурмази не було. Одразу після нашої втечі він запріг коней і чвалом погнав у Іванкове. Він приїхав аж уночі, і ми не бачили, як він реагував на листівку. Знаємо тільки, що читав, бо зірвав і пошматував на дрібненькі клаптики. А на ранок знову запріг коней і кудись поїхав.

А ми знову зібралися на горищі, і Галя довго слинила олівця й виводила на папері слова нової листівки.

Ми дивились, як вона старається, і, сопучи в неї над вухом, докидали кожен своє слово, щоб було дошкульніше й міцніше. Я відчував невимовну полегкість, звільнившись од страху, впевнившись у нашій силі. Гурмаза давно б уже наслав карателів у село. А не насилає — значить, боїться. Тремтить за свою шкуру.

І подумалося мені: недарма називав нас дід Гурмаза ленінцями. Він вважав, що глузує з нас, а воно вийшло правда. Ми відчували себе зараз справжніми ленінцями-підпільниками.

І керівник у нас був — Владлен. Найперший серед нас ленінець, що повернув нам віру, впевненість і надію.

Кілька днів Гурмази в селі не бачили.

І, наче подіяли враз Владленові слова, поширилися по селу чутки, що наші йдуть, вже зовсім близько. І справді, добре прислухавшись, можна було почути, як десь далеко-далеко гримотить,— наче їде по бруківці валка підвід.

І якось уранці Галя влетіла до мене захекана:

– Володько, Гурмаза втік!

Ми гайнули до будинку сільради. Вікна й двері були розчинені навстіж. По підлозі порожніх кімнат вітер ганяв клапті наших листівок...

Гурмаза втік уночі, потай, щоб не бачили люди. Забрав із собою все, що тільки міг. Видно, зібрався в далеку дорогу зі своїми хазяями...

Та заїхав він іще далі, ніж збирався,— аж на той світ. Його знайшли мертвого на путівці кілометрів за п'ять від села.

Серед уламків воза, серед розпанаханих мішків з борошном і крупою, лежало покарьожене перукарське крісло й валялася кришка од патефона. Снаряд влучив прямісінько у віз.

Жаль було коней. І жаль було патефона. Хороший був патефон. Через день у село ввійшли наші...

...От про що нагадує мені невеличкий портрет Володі Ульянова у звичайній фанерній рамочці, що стоїть тепер на моєму столі.

Одразу після війни я багато разів бував у Києві і намагався розшукати Владлена, ходив по дворах, що біля Бессарабки. Але все марно. Я навіть прізвища його не знав. Так я й не зустрівся з ним більше.

Але завжди, коли я читаю або чую десь про мужній вчинок, чи про самовідданість, чи про якусь незвичайну героїчну подію, мені здається, що то про нього. Бо не міг він прожити непомітне, сіре, буденне життя. Він неодмінно мусив чинити подвиги, робити щось незвичайне. Недарма ж і ім'я в нього таке — Владлен.

* * *

Захарченко скінчив.

Усі сиділи тихо-тихо... І мовчали. На них — наче війнуло подихом далеких, важких і героїчних часів. І на хвилину їм здалося, що десь отут поряд з ними сидить лобатий хлопчик, худорлявий і виснажений, з недитячими скорботними очима і з таким надзвичайним ім'ям —Владлен...

І оця його уявна, але така гостро відчутна присутність у класі враз згуртувала всіх в одне ціле. Вони думали одну думку, відчували одне почуття.

І почуття те — любов до своєї Батьківщини, вірність їй,— було найсвятіше з усіх почуттів на землі...

Захарченко пішов, а вони ще довго були мовчазні й задумані. Нарешті Ігор Дмитруха не витримав і сказав хрипло:

– Ух, я б йому, тому Гурмазі!..

– І я! — підтакнув Валера Галушкинський. І хоч ніхто більше не сказав нічого — все було ясно без слів...

І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це — не звичайна контрольна. Це — твір. На вільну тему — «Ким я хочу бути». Начебто й стара, але для кожного в його особистій долі вічно нова тема...

Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, не довго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: «Буду космонавтом». А вже потім дороги їхні розійшлися — Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький — на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.