Всеволод Нестайко - Таємниця Віті Зайчика

Кира чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.

Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: «Піди погуляй», «Вийди у двір» Але вона завжди вперто відповідала: «Не хочу».

З дому вона виходила тільки у справах: в магазин, на пошту абощо.

Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.

Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.

Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя. у мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині і ремонтує електрику, а Кира тримає його знизу обома руками за ногу...

У дійсності він з нею був незнайомий.

Хоча одного разу він привітався з нею.

Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею з свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.

Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік з-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.

І от одного дня він пішов у магазин по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.

Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кира й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.

Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.

Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кира теж спинилася, тримаючись за поручні.

Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.

Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:

— 3... здрастуйте...

Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:

— Здрастуйте.

Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.

А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:

«Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло...»

Дома він поклав хліб у кухні і побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло — вона ж тільки що пішла з дому.

На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.

— Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми робимо дурницю, — пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.

— Яку, Шурочко? — запобігливо спитав Георгій Вадимович.

— Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! — Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.

— Я справді не розумію, про що ти? — знизав він плечима.

— Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць...

— Ну й що? Це ж моя донька!

— А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно... А втім, ти завжди був егоїстом...

— Але, Шурочко...

— Що — «Шурочко»?..

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Нічого я не перебільшую... Твоя колишня дуже розумна... Сама поїхала на місяць у санаторій, а...

— Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.

— Її ти жалієш. А мене...

— Шурочко!

— А може, вона це спеціально... Хоче через дитину вплинути на тебе...

— Та ти шо?! Як ти можеш... Ти ж знаєш... Я ж... Шурочко!

— Коротше — це було в перший і в останній раз. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб...

— Ну, добре-добре... Може, ти й права... Не будемо... Завтра вже повертається Наталка... Я одвезу Киру... А там побачимо... Ну, не сердься, Шурочко, не сердься... Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.

Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі й цмокнув у щоку.

— Облиш. Люди дивляться... — Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик з квітами й пішла в кімнату. Георгій Ваднмович за нею.

Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.

Більше Вітя її не бачив.

Весь наступний день він пробув на балконі, але Кира так і не вийшла, не з'явилася.

XIII

Злана Великого у Зландії боялися всі. Всі, крім двох. Крім його дружини Злари і сина Зланика.

Хоч Злан і називався Великий, Злара була більша за нього.