Всеволод Нестайко - Таємниця Віті Зайчика

Кілька зайчиків підхопилися й поскакали до садка, де під вишнею стояв великий естрадний барабан і лежали на траві музичні інструменти.

Митя вдарив у мідні тарілки, гупнув у барабан, інші зайці вшкварили хто в що здатний — були там і труби, і скрипки, і гітари, і цимбали...

Така грянула музика, що в добрянців самі собою засмикалися ноги.

Іменинник лев Самсоній підхопив корову Мумуню і пустився з нею витанцьовувати таке, що аж земля задвигтіла. Пес Бровко танцював з кицею Муркою. Кіт-композитор Василь Мяукицький — з льохою Хрюшею. А далі вже й розібрати було важко.

Вітя дивився на все це захопленими очима.

— Подобається? — пошепки спитала Міс Таємниця.

— Дуже! — щиро вихопилося у хлопця. — От тільки проблеми ті їхні якби вирішити... Щоб і дядя Вася, й тітонька Гортензія не...

— Ой! — чогось тихо зойкнула Міс Таємниця.

У небі враз з'явилося щось незбагненне. Якесь наче НЛО (нерозпізнаний літаючий об'єкт). Воно швидко наближається, і от уже чітко видно, що то «літаюча тарілка», а швидше, миска чи каструля, бо таке пузатеньке, чимале й з кришкою-люком зверху.

«Літаюча каструля» зависла над подвір'ям королеви Добряни, кришка-люк піднялася, і з'явився якийсь пришелець — голова людська, а тіло наче механічне — чи то скафандр такий, чи хтозна-що (але чому ж тоді голова не в скафандрі?).

Пришелець випурхнув із своєї «каструлі», завис у повітрі, пометляв трохи ногами та руками й плавно опустився на землю. Танці враз припинилися, музика замовкла. Всі завмерли, з подивом позираючи на пришельця. Пришелець зробив своєю механічною рукою вітальний жест, нахилив'голову, вклоняючись, і промовив:

— Дорогі добрянці! Вітаю вас від імені славної Адечеес (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)!.. Ап! — Він змахнув лівою рукою — і «літаюча каструля» зникла. Потім — «Ап!» — змахнув правою рукою — і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац з білими колонами і двома мармуровими левами, що сиділи обабіч входу.

— О! — вражений вигук вихопився з грудей присутніх.

— Що? Що тут робиться? Що він сказав? Хто це? — стурбовано обернулася королева Добряна до дяді Васі.

І поки дядя Вася розтлумачував королеві, що до чого, пришелець уже вів далі:

— Адечеес багато чула про вашу прекрасну країну, про її чудесних громадян і на останній асамблеї ухвалила взяти Добряндію під свою опіку. Я призначений вашим інспектором-куратором. Віднині я беру на себе всі ваші турботи, всі ваші клопоти, всі ваші проблеми. Все за вас віднині робитиму я. Ви будете тільки відпочивати, гуляти, розважатися... Ви чесно заслужили це... Чесно заслужили...

Х

Юра Лякін з'явився в класі у другому півріччі, після зимових канікул.

Марін Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. До новачка, як ведеться, увага в перший день загострена. Всі дивляться, цікавляться, хто, що, звідки... Але на всі зачіпки, на всі запитання Лякін уперто відмовчувався. Сказав тільки, що раніше вони жили на Воскресенці, за Дніпром, а тепер житимуть тут. І все. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама, але теж похмура, з сумиими пригаслими очима. Такі очі бувають лише в людей, У яких свіже горе. Вітя це добре знав. Такі очі були рік тому в Каті з п'ятої квартири, у її мами та тітки Ніни Олександрівни, коли несподівано від інфаркту помер Катин батько, інженер-будівельник Іван Семенович, який увесь час кудись поспішав і сходами піднімався не інакше, як переступаючи через дві сходинки.

То були перші похорони у Вітиному житті. Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, що сусіда ховатимуть з лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ннм у поліклініку (до отоларинголога — у Віті знову боліло горло). А коли вони поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п'ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тиша, що Віті спершу здалося, ніби там нікого нема.

Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судомливо стиснула Вітіну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.

У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі і в кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішане простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком. Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.