– О Господи! Царство небесне! – бабуся перехрестилася.
– Та й у хлопчика формула крові нехороша… А зараз, самі знаєте, які часи… Навесні зовсім кепсько їм було, не жирували. От я й вирішив їм цю розвалюху… За символічну ціну… Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте!
– Та чого б це ми їх ображали!..
– Вони люди хороші. Діда їхнього я знаю. Журналіст він, газетяр. Колись і про наш колгосп писав… Ну, бувайте здоровенькі!..
– Будьте здорові! Будьте здорові! – закивала бабуся.
І Григорій Савович поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю, що стояв біля розвалюхи, і скрушно похитала головою – чув, мовляв, яке лихо… Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок…
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас. Формула крові!.. Які страшні слова! Смертельним холодом віє од них. Як і від слів – «АЕС», «аварія», «Чорнобиль»… їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували нове селище – для чорнобильців – переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі білі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, майже без дерев дворами, що вишикувались у рівні ряди попід лісом. І хоч усе було нове й добротне, але так чогось стискалося серце від незатишку, наче то не будинки були, а новобранці, що тужать за рідною домівкою…
Формула крові… А він хотів… І за що, питається?… Ну й придурок ти, Васю!.. Недарма хлопці кажуть – «психований»! «Навесні вони не жирували». Може, й голодували навіть… На дачу цю, на город розраховують, щоб підгодуватися… Та коли це буде!.. На той рік, не раніше. Нічого вже ж не посадиш, не посієш – не збереш…
Вася враз зірвався з місця і побіг. До бабусі у хлівець, де вона поралася біля підсвинка.
– Бабусю! – вигукнув він.
– Чого тобі? – підвела очі бабуся.
– Можна, я банку з салом візьму в погребі?
– Нащо?… А-а… Ну, візьми. Авжеж!
– Тільки ви ж нікому-нікому!.. Хай буде таємниця!
– Хай! – усміхнулась бабуся. – А то ще не візьмуть. Посоромляться. Ти ще й помідорів візьми. Й огірків. І компотів… Я вже й сама думала…
Вася побіг у льох…
Двері розвалюхи були незамкнені. Та й чого замикати, як там тільки вітер гуляє. Прибрано, підметено. Сама лише скриня стоїть у кутку. Віко ціле. Встигли вже й полагодити.
У скриню все не влізло, Вася поставив банки з компотом на долівку і прикрив рядном. А до рядна пришпилив булавкою аркушик паперу. На ньому було написано: «Ігорьку – гуманітарна допомога. Від гр. М.-К.». То була перша справжня невигадана таємниця графа Монте-Крісто. Що не кажіть, приємно робити добро!
А втім, нові сусіди в боргу не лишилися. У неділю приїхали Васині батьки-залізничники з Києва. Роззнайомилися з новими сусідами. І дідусь-журналіст, дізнавшись, що батько Васин урятував колись поїзд від неминучої катастрофи, почав його детально розпитувати і написав про нього нарис у свою газету, де, між іншим, зазначив, що герой-залізничник живе у жахливих житлових умовах і навіть власного сина тижнями не бачить, бо той із ним жити не може. А тоді розіслав свій нарис по всіх інстанціях, натиснув на всі кнопки, як він сказав, і – гласність – велика сила! – присоромлене залізничне начальство, що годувало обіцянками Васиних батьків багато років, нарешті обіцянки ті виконало. І надало їм окрему двокімнатну квартиру. І Вася нарешті об'єднався з батьками, переїхав до Києва. І став учитися з Ігорьком в одному класі.
Це було три роки тому. Відтоді вони сидять за однією партою і дружать так, як ніхто в шостому «Б». У перший рік їхньої дружби Стасик Макарець спробував познущатися з тишка Ігорька, то Вася влаштував йому таку «зачистку», що навіть тепер, коли Стасик займається разом із Супер-Джоном східними єдиноборствами, йому й на думку не спадає звести рахунки з Васею.
От як буває! Колись ненавидів Ігорька Вася, хотів помститися, а став йому вірним другом. Та Ігорьок про ті Васині нехороші до нього почуття навіть не догадується.
Це – друга таємниця графа Монте-Крісто.
Пригода дев'ята
Шурик «форвард» і дід Грицько «Лобановський»
У кожному класі є такі хлопчики і дівчатка, про яких більшість учнів нічого певного і сказати не можуть. Навіть згодом, ставши дорослими і переглядаючи групові знімки, імен їхніх і прізвищ іноді пригадати не в силі. Тихенькі, непомітні, невиразні вони якісь. І у навчанні видатних успіхів не виявляють, і у поведінці – ні вибриків, ні приколів, ні будь-яких вчинків, які б запам'ятовувалися.
Читать дальше