Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Та Марину її сльози не переконали. «Я б і сама плакала на її місці!»

Вероніка була далеченько, розмови їхньої не чула, але бачила, як заплакала Надя, і на уроці пошепки спитала у Марини:

– Чого це Надька плакала?

– Та! Хотіла, щоб я до неї пересіла, а я сказала, що не хочу.

– І правильно! Правильно! Сьогодні після уроків швиденько пообідаємо у бабусі і – на роликах ганяти!

– Чого це я піду до твоєї бабусі обідати? Я…

Та Вероніка її перебила:

– Припини! Навіть і не думай відмовлятися! Стеллка завжди зі мною обідала. Бабуся так смачно готує! От побачиш! І не хвилюйся – батьки їй дають стільки, що на півкласу вистачить. А своїм подзвониш, що затримуєшся. Бо як почнеш додому мотатися, стільки часу згаємо!..

Умовила таки Вероніка Марину. Бабуся справді прекрасно готувала. На обід була смажена курка з яблуками у сметанному соусі. Така смачнюча, що Марина тільки прицмокувала, нахвалюючи.

Вероніка дуже любила кататися на роликах. Годинами могла ганяти по тротуарах, ловко об'їжджаючи перехожих. Марина ледве за нею встигала. І наступного дня Вероніка знову потягла Марину до бабусі обідати. Та коли бабуся поставила смаженю на стіл, Вероніка раптом скипіла:

– Що-о?! Знову вчорашня курка?! Ми цього їсти не будемо!.. Ти ж знаєш, я нічого вчорашнього не їм. Ми підемо у «МакДональдс»!Бабуся намагалася виправдатися, казала, що курка виявилася завеликою і не викидати ж таку їжу, але Вероніка й слухати не хотіла, схопила Марину за руку і разом з нею вибігла з квартири.

– Нічого страшного! Сходимо у «МакДональдс»! – пхикнула вже за дверима.

– Я… я… я нікуди не піду! – затинаючись, оказала Марина… – Як ти могла?!.. У бабусі аж сльози на очах були!

– Нічого-нічого!.. Як їй не говорити, вона весь час мене недоїдками годуватиме! У неї було голодне дитинство під час війни, і вона вважає, що треба… А зараз інші часи… Чого ти набурмосилася?… Думаєш, що я така відьма, як вважає твоя Надька?… Я бабусю люблю, але…

– А… а звідки ти взяла, що Надя вважає тебе відьмою?

– Ну… вона ж… – знітилася Вероніка.

– Що? – пильно глянула на неї Марина.

– Ну… ну… Хіба не видно? – опустила очі Вероніка.

– Хочеш сказати, що вона в записці писала?

– А що – не писала?! – скинула голову Вероніка. – Я… я підгледіла!

– Нічого ти не підгледіла!.. Це ти писала ті записки! Щоб я про Надю погано подумала… Ні! Ти не відьма. Ти – вчорашня курка!

– А ти… ти… – закричала Вероніка. – Ну й біжи до своєї задрипаної Надьки!.. Цілуйся з нею!.. Думаєш, я плакати буду?… Дуже ви мені потрібні!.. Я через рік усе одно в Америку вчитися поїду! А ви, злидні, кисніть тут у цьому болоті!..

Вони знову сидять разом за однією партою – Марина і Надя. Марина поплакала у Наді на плечі, вибачилася. Надя теж поплакала і, звичайно, пробачила Марину.

А Вероніки Чорноус у Супер «Б» сьогодні вже нема. Ні, в Америку вчитися вона не поїхала. Просто перевелася в іншу школу.

Принцесу звали Наталочка Приходько. Була вона кирпатенька, веснянкуватенька, маленька на зріст – мабуть найменшенька у шостому «Б». Але тяжко мила, як казав Сергійків дідусь Максим Панасович. А дідусь добре розумівся на жіночих достоїнствах, позаяк усе життя був наладчиком швацьких машин на швейній фабриці. А хто працює на швейних фабриках?… Правильно! Самі жінки та дівчата. Правда, дідусь ту Наталочку Приходько ніколи в житті небачив, говорив так про своїх швачок, але слова його наче були сказані саме про Наталочку. Пасували їй абсолютно. Мила й симпатична вона була неймовірно.

В усякому разі так вважав Сергійко Чичиринда. Наталочка сиділа за партою перед ним, тобто він сидів за нею. І коли Сергійко дивився на її рожеве вушко і на виткий каштановий кучерик, що на те вушко звисав, у Сергійковому серці розквітали троянди і лунав полонез Огінського, який розучувала на фортепіано його молодша сестричка Тетянка.

– Не сопи мені в потилицю! – впівоберта шепотіла йому на уроці Наталочка.

– Я не соплю! – винувато шепотів Сергійко.

– Сопеш-сопеш!.. Хи-хи-хи! – сміялася Наталочка.

Коли вона сміялася, на щічках її з'являлися симпатичні ямочки, а очі промінилися так, що все навколо враз світлішало. Дуже гарно вона сміялася! Так сміються лише справжні принцеси. Сергійко часто уявляв її на балу в королівському палаці – із золотою короною на голові, у розкішному мереживно-білому платті аж до п'ят. І себе він уявляв біля неї на тому балу. Звичайно ж, принцом. Аякже! А ким же ще!.. Тільки для цього доводилося мобілізовувати всю свою фантазію.