Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хихикнувши:

– О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!

Він умисно робив наголос на першому складі!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перші два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі – або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі й дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив, не помічаючи його, як повз порожнє місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха – то велика людина! Як кажуть хлопці – молоток! З таких виростають полководці, герої та чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучки Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду», – це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А найголовніше, – як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він – і Шевченко, і Бекхем, і Рональдо разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити бодай один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол – це така гра, в яку сам дома грати не навчишся, тут навіть мама не допоможе. Навпаки. Коли Шурик спробував поганяти м'яча по квартирі і, звичайно, ненароком розбив у книжковій шафі скло, мама м'яча одібрала, порізала на шматки й викинула у сміттєпровід.

Щоправда, одного разу… Поробивши уроки, Шурик вийшов у двір і, як завжди, став під стіночкою біля пожежної драбини. Хлопці якраз «маталися». Було їх у дворі до двох десятків, грали вони неоднаково – хто краще, хто гірше. І щоб було по справедливості й цікавіше, склад команд щодня мінявся. Постійними були тільки капітани – Ігор Дмитруха та Валера Галушкинський. Решта хлопців розбивалися на пари. Обнявшись, вони якусь хвильку шепотілися, потім підходили до капітанів і говорили:

– Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

– Яблуко, – казав, наприклад, Дмитруха, і хто з хлопців за домовленістю був «яблуком», ішов до нього в команду, а «груша» котилася в команду Галушкинського.

Це називалося «мататися». Навчив хлопців цього батько Ігоря Дмитрухи, монтажник-висотник, завзятий вболівальник футболу, розповівши, як колись у дитинстві вони з друзями розподілялися на команди у такий спосіб.

Так-от, у той день хтось із хлопців не вийшов, і Льоні Монькіну не було пари. Якби це інший, то він посумував би трохи і лишився в запасі. Але Льоня Монькін був такий зануда і зчинив такий ґвалт: «А чому я! А я не хочу! А я не буду! А я все одно!», – що Ігор Дмитруха врешті чвиркнув крізь зуби і, вгледівши Шурика, кивнув:

– Матайся он з ним!

І Льоня підскочив до Шурика і, навіть не спитавши, хоче той грати чи ні, обхопив його за плечі й лоскотно зашепотів у самісіньке вухо: «Ти гарбуз, я кавун. Ходімо!» І потяг до капітанів:

– Мати-бати, що вам дати: гарбуз чи кавун?

Шурик помітив, як Льоня підморгнув Ігореві, наголошуючи на слові «кавун». Йому, звичайно, хотілося бути в команді Ігоря Дмитрухи. Але Дмитруха чомусь сказав:

– Гарбуз!

Чи поспішив, чи не помітив отого підморгування. У Шурика заніміло всередині – наче він раптом знявся й полетів.