Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

А баба Зоя, як виявилось, знала про тварин і звірів дуже багато цікавого. її чоловік, Аллоччин дідусь, який помер іще до того, як Аллочка народилася, був ветеринаром, справжнім лікарем Айболитом…

Скоро Аллочка полюбила ходити з бабою Зоєю у зоопарк і слухати її нескінченні оповідання.

А восени Аллочка пішла в перший клас і потроху почала одвикати від баби Наді…

І коли баба Надя якось не витримала і зайшла, щоб хоч одним оком глянути на неї, Аллочка відчула навіть якусь незручність від розчулених, зволожених очей баби Наді, що дивилися на неї з неприхованим захопленням.

– Боже, яка ти стала красуня!.. Будьте певні!.. – весь час повторювала баба Надя.

Вона вже зовсім оглухла і без апарата не чула нічого. Апарат у неї був якийсь недосконалий, раз у раз чогось противно пронизливо вищав. Аллочці було неприємно це. Але вона як вихована дівчинка не показувала нічого, навпаки, усміхалася бабі Наді лагідно й привітно.

Тижнів через два після цього баба Надя подзвонила по телефону і прохально спитала у мами:

– Можна, я зайду до вас на хвилинку?… Тільки глянути на Аллочку…

Мама скривилася, але відповіла підкреслено чемним голосом:– Ах, звичайно-звичайно, будь ласка, Надіє Сергіївно… Тільки, якщо можна, не сьогодні… й не завтра… У мене такі важкі дні…

Більше баба Надя не дзвонила. І не заходила.

Аллочка іноді бачила її здаля, коли гралася у дворі з дітьми. Вона чи йшла в магазин, чи поверталася додому. Аллочка привітно кивала їй, усміхалася, але не підходила. Чогось вона тепер соромилася бурхливих виявів її любові.

А то вона бачила, як баба Надя дивилася на неї з вікна своєї квартири. І Аллочка ніколи не забувала привітно кивнути їй і усміхнутися. На якусь мить Аллоччине серце щемливо стискалося. Але тільки на мить…

Минув рік… Потім минуло два, три роки…

Якось у вересні, вже у п'ятому класі, Аллочка забрела на задній двір, що за флігелем. Шукала дітей. Вийшла погуляти, а нікого чогось не було… І раптом побачила, що на карнизі вікна першого поверху стоїть Люба Миркотан із якимось пакунком у руці. Кватирка була відчинена…

Вгледівши Аллочку, Люба заціпеніла, потім спалахнула, як маків цвіт, стрибнула з підвіконня на землю і, не обертаючись, побігла геть.

Аллочка так розгубилася і так злякалася, наче то її спіймали на гарячому.

І раптом згадала: десь із півроку тому, весною, вона вже раз бачила Любу тут, на задньому дворі. Тільки Люба тоді стояла не на карнизі, а просто біля вікна і, приставивши до скла дашком руку, зазирала всередину. І знову ж таки, побачивши Аллочку, Люба почервоніла й розгубилася. Але тоді Аллочка не надала цьому значення. Звичайно, зазирати у чужі вікна не дуже красиво, тому Люба й почервоніла. Єдине, про що подумала тоді Аллочка, що то було вікно баби Надиної кухні.

І лише тепер проста й незаперечна думка майнула в голові: «Так от чого вона мене не любить! Вона злодюжка, щось краде з вікон першого поверху, а я її тоді побачила, і тому вона мене незлюбила…»

Коли людина знаходить мотиви, причину якихось незбагненних, нез'ясовних до того явищ, – їй одразу робиться легше.

Аллочці стало жаль Любу. Врешті Люба непогана ж дівчинка. Добра і щира. Гришка Гонобобель ще в третьому класі розказував якось про хворобу – клептоманію, коли людина просто не може не красти.

А що як Люба хвора?

Що робити?

Як їй допомогти?…

Головне, спершу треба її заспокоїти.

Наступного дня у школі Аллочка підійшла до Люби і скоромовкою прошепотіла їй на вухо:

– Ти не бійся, я нікому не скажу. Клянусь.

Люба почервоніла і смикнула плечем. Але нічого не сказала, мовчки одвернулася.

«Бідна… Переживає… – подумала Аллочка. – Авжеж… Хто б не переживав на її місці…»

Тепер Аллочку вже зовсім не бентежило недоброзичливе Любине ставлення.

Одного дня вранці мама розбудила Аллочку раніше, ніж зазвичай. Аллочка одразу помітила, що мама якась незвичайно збуджена, заклопотана.

– Вставай, доню! Вставай, рибонько! Сьогодні ти в школу не підеш. Я домовилась з Глафірою Павлівною… Ти полетиш з бабою Зоєю на кілька днів до Одеси.

– Для чого?… Щось трапилося? – здивувалася Аллочка.

– Нічого не трапилося. Просто бабі Зої треба терміново до Одеси, їй чогось не переводять пенсію. Треба з'ясувати у соцзабезі. А я боюсь її саму відпускати. Ти ж знаєш, вона стала така забудькувата, неуважна…

Баба Зоя вже була одягнена і посеред кімнати вже стояла готова валіза. Виявилося, літак відлітає за дві години, а квитків іще не було.