Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Аж раптом…

Учені довели, що найбалакучіші у світі – це діти від п'ятьох до десятьох років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.

Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше. – Ой, ви знаєте… ви знаєте… – вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу. – Уявляєте… уявляєте… Жах!

І починає як із кулемета видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у крамницю на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що… Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим «жахом». Уявляєте?…

Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.

Не просто миє, а саме захоплюється.

– Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім невиховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?… Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно… Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що… Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?… Але вчора чую – мати його: «Ромчику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола грати гукали…» – «Переб'ються! – каже. – Почекають». – «Ну що ти скажеш! – сплеснула мати руками. – Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?» – «А що? – усміхається. – А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?» Уявляєте?… Жах!..

Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:

– Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!

Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:– Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися… Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись… Треба з ним поговорити.

Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, як Антоша Дудкін. Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньостатистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього різні оцінки, і десятки-одинадцятки, і шістки, а іноді навіть й гірші (хоча й рідко).

Міг Ромчик смиконути якусь дівчинку за косу або «конячий хвіст», але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово, був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виняткове захоплення всіх здивувало.

– Але треба бути делікатними, – сказала Шурочка. – Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?

Всім було ясно. Крім Гонобобеля.

– А я підійду. Ги-ги! – гигикнув він. Довелося стукнути його книжкою по голові.

Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.

Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).

Шурочка заскочила його зненацька.

– Слухай, – сказала вона, рішуче підійшовши до нього. – Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються… Ти що – справді любиш мити посуд?

Ромчик почервонів.

– А що?… Не можна?

– Ні! Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити…

Ромчик почервонів іще більше:

– А я люблю! І… і – все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач…Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.

Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові нетреба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.

– А може, він псих?… Ги-ги! – вищирився Гонобобель.

– Сам ти псих! – сказала Шурочка. Але в голосі її не було впевненості.

Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньо-статистичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку п'ятого «А», не могла бути звичайною.

А через кілька днів цього разу вже Гришка Гонобобель зробив іще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому хвилюватися.