Всеволод Нестайко - Таємничий голос за спиною

Капітан негайно викликав «швидку» і помчав на місце аварії.

Лісова дорога в тому місці була рівною і невибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатися у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.

Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.

Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: «Я сам…» — і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи — що сам винен в аварії.

Капітан ще по рації наказав «другому», «четвертому», «п'ятому» і «шостому» негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.

І майже в ту ж мить, як під'їхала «швидка допомога», «четвертий» доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.

Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, через хвилину «швидка» з потерпілим уже мчала до міста.

А ще через кілька хвилин «четвертий» привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений. Очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.

Шипулі не знайшли ніде.

Шипуля зник.

Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по пепсі-колу (якраз привезли). Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без пепсі-коли дня прожити не міг.

І як прибігла вона додому з кошиком тієї пепсі, і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток.

— Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! — ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.

Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:

— Та де ж вас лихий носить? О господи! Я вже не знаю, що й думати… — і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.

— Ну не треба, не треба! Все ж у порядку, — заспокійливо мовив дід Гогоня.

— А ну його, той порядок! — махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.

— Раніше було б думати, — буркнув дід Гогоня. — Сама винна!

Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок. Із слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили «Волгою» двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з «батьками» дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив — його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова «батьків» дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй «Ладі» за тією «Волгою». Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось вкрали.

Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри — нерозумно.

І от почав я чекати «батьків».

Чекав і думав — що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу! І як вони поставляться до моїх слів?

Думав-думав і надумав — скажу, що все бачив (як насправді й було). А що — не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх врятувати якось — то тільки правдою. Вони приїхали аж надвечір.

Виснажені, схудлі й постарілі років на десять. Мені навіть шкода їх стало. Мабуть, нічого їхні намагання повернути скарб не дали.

Я навіть подумав, чи не відмовитися від тієї розмови. Але згадав слова діда Гогоні і вирішив: треба! Але — без свідків. Сам на сам. Я — і вони.

Дочекався я, поки баба Манефа пішла доїти Лиску (дід Гогоня взагалі не з'являвся), і спитав:

— Що трапилося?

Ми сиділи після вечері за столом, тихі і мовчазні. То була безмовна вечеря. Вони сказали, що їздили по справах, дуже втомилися і тому, ясна річ, не до розмов.

— Що трапилося? — повторив я, бо вони не одразу відповіли. Тільки мовчки злякано перезирнулися.

— Нічого-нічого, синку. Все нормально, — втомлено усміхнувся Борис Борисович.

— Нормально?.. Я ж усе бачив. Уночі.

— Що ти бачив? — у нього зірвався голос. Відступати було пізно.

— Все бачив. І оте копання ями під коровою. І оте довгасте в мішку. І… і отих злодіїв з панчохами на головах.