Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.

— Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.

Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.

— Якщо ти подзвониш один раз, — сказав він, — то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

— Навіщо ж мені дзвонити про таке? — здивувався Малий.

— Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?

Малий задумливо подивився на Карлсона.

— Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб ти колись казав мені приємні й підбадьорливі слова.

Карлсон засміявся.

— Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!

Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.

— Але ти хоч принаймні любиш мене?

— Еге ж, далебі, люблю, — мовив Карлсон. — Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.

Він поплескав Малого по щоці.

— Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.

Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.

— А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу, — додав Карлсон, — то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі».

І Карлсон полетів.

Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.

— Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? — спитав Малий. — Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?

Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у класі. Коли ж, па думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину.

— Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!

Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.

— Можеш розповісти про це Гуніллі, — додав Малий.

— Тобі не нудно? — озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.

— Ні, адже я маю… — почав Малий і замовк.

Він хотів сказати «Карлсона», та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того , як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.

«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсоном», — подумав собі Малий. Він квапливо попрощався і Крістером:

— Бувай, мені тепер ніколи.

Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.

І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.

«Найкраще в хатнього цапа — це пиріг з яблуками, — міркував він, — а найкраще в пирога — це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи — це те, що я їм її».

І все-таки то був зовсім не веселий обід — стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан — за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.

Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше , як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду — ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!