Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Відгадай, хто найкращий у світі вигадник? І відгадай, у що ми гратимемось? У Червону Шапочку й вовка! Пилосос буде вовком, а я мисливцем, що приходить і розпорює йому живіт. І гульк — звідти з’являється Червона Шапочка.

Він заклопотано озирнувся навколо.

— У тебе немає сокири? Ці пилососи тверді, як залізо.

Малий не мав сокири і радий був, що не мав.

— Можна відчинити пилосос і уявити собі, ніби ти розпоров вовкові живота.

— Можна, якщо хочеш зфальшувати, — відповів Карлсон. — Я не звик так розпорювати вовка, та коли вже в цій поганій хаті немає ніякого мотлоху, то нехай, будемо прикидатися.

Він наліг животом на пилосос і вчепився в його дужку.

— Ти, дурню! — вигукнув він. — Навіщо всмоктав Червону Шапочку?

Малому здавалося, що Карлсон поводиться надто по-дитячому, граючись у таку гру, та однаково йому було весело дивитися на нього.

— Спокійно, тільки спокійно, люба Червона Шапочко, — казав далі Карлсон. — Одягай шапочку й галоші, бо я тебе зараз випущу.

Він відчинив пилосос і все, що там було, висипав на килим.

Вийшла велика сіра брудна купа.

— Ой, треба було спорожнити його в паперову торбинку! — сказав Малий.

— В паперову торбинку?.. Хіба в казці так? — мовив Карлсон. — Хіба в казці мисливець розпорює вовкові живота й витягає Червону Шапочку в паперову торбинку, га?

— Ні, — відповів Малий. — Звичайно, ні.

— Ну, то й мовчи, — сказав Карлсон. — Не вигадуй того, чого в казці немає, а то я не граюся.

Більше він нічого не міг сказати, бо з вікна повіяв вітер, і йому в ніс набилося повно пилюки. Карлсон не витримав і чхнув. Чхнув просто в сіру купку. І тоді звідти знявся вгору малесенький папірець і впав якраз Малому до ніг.

— Глянь, та це ж Червона Шапочка! — втішився Малий і хутко схопив запорошену марку.

Карлсон був задоволений.

— Ось що я зробив, — мовив він. — Раз чхнув і все владнав. Тепер ти вже, мабуть, не репетуватимеш через свою Червону Шапочку!

Малий витер марку. Він був дуже радий.

Та ось Карлсон чхнув удруге, і хмара пилюки знов знялася з підлоги.

— Відгадай, хто найкращий у світі чхач? — мовив Карлсон. — Я, можу чхати, аж доки вся пилюка ляже туди, де вона й була раніше. Чекай, зараз побачиш!

Проте Малий не слухав його. Він поспішив наклеїти свою марку.

А серед хмари пилюки стояв Карлсон і чхав. Він чхав і чхав, а коли скінчив, то майже вся купка пилюки зникла з підлоги.

— Бачиш, і не треба ніякої паперової торбинки, — мовив Карлсон. — Тепер уся курява лежить там, де й завжди. І всюди лад, як я й хотів. Я не граюся, коли трохи не приберу ще й у себе.

Та Малий дивився тільки на свою марку. Він уже наклеїв її, і вона була така гарна!

— Тобі що — прочистити ще раз вуха? — спитав Карлсон. — Ти не чуєш?

— Що ти сказав? — спитав Малий.

— Я сказав, що не маю наміру надсаджуватися тут, аж доки натру мозолі. Я в тебе поприбирав, тож тобі годилося б піти зі мною нагору й поприбирати в мене.

Малий відсунув альбом з марками. Піти з Карлсоном на дах… — та це ж його найпалкіша мрія! Він тільки один раз був у Карлсона нагорі, в його хатці на даху. Тоді мама зчинила страшенний галас і послала пожежника зняти його вниз.

Малий міркував: адже це було так давно, він тепер став набагато більший і може вилізти на який завгодно дах. Та чи зрозуміє його мама, от що цікаво. Спитати він не може, бо її ж нема вдома. Та, мабуть, краще й не питати.

— Ну, то ти йдеш зі мною? — квапив його Карлсон.

Малий ще раз усе зважив.

А коли ти впустиш мене, як ми летітимемо? — стурбовано спитав він.

Карлсона це нітрохи не лякало.

— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив він. — На світі так багато дітей. Одним більше, одним менше…

Малий розсердився.

— Ніякі це не дурниці! Якщо я полечу вниз…

— Спокійно, тільки спокійно! — перебив Карлсон і поплескав його по голові. — Ти не полетиш униз. Я триматиму тебе так міцно, як моя бабуся. Бо хоч ти й усього тільки брудний хлопчисько, все одно я люблю тебе. А надто ж тепер, після осіннього прибирання.

Він ще раз поплескав Малого.

— Еге ж, дивно, але я люблю тебе, хоч ти й дурний хлопчисько. Почекай, хай-но ми прилетимо на дах. Тоді я так тебе обійму, що в тебе аж обличчя посиніє, точнісінько так, як обіймає моя бабуся.

Карлсон покрутив за гудзика на животі й міцно схопив Малого. Моторчик загув, вони вилетіли крізь вікно й піднялися в голубе небо. Порвана завіса сколихнулась на протязі, немов хотіла сказати їм: «До побачення».