Всеволод Нестайко - Пригода в кукурудзі (збірник)

Контрибуція бігала навколо калабані й мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі прокльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли і мовчали.

Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять — така брудна, каламутна і смердюча.

Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх — перед Явиним носом. Але нам було не до них.

Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив.

— Я ж тобі казав, що вона психічна, — промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.

— Угу-у, — протяг я. — Що ж нам тепер робить?

— Треба ждать.

— Що — ждать?

— Поки вона відійде.

— Ти що — здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.

— Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.

— Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.

— Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.

Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.

Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.

Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.

Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав — зараз гукнем, щоб одігнав корову.

Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився — і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, — мабуть, для своїх кролів.

— Яво, — просичав я, — то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.

Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:

— О, босяки, що ви там робите?!

Ми розгублено мовчали.

— Та ви що — повмирали, не чуєте? — знову гукнув Сало.

Треба було щось відповідати.

— Ку-ку-купаємось, — півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.

— У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? — вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:

— Давай вилазити. При ньому вона не троне.

— Давай, — ледь ворухнув посинілими губами Ява.

Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:

— Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.

— У м-мене т-теж, — простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:

— Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.

Ми сіпались і мовчали.

— Хлопці, пождіть, хлопці! — знову загукав Сало. — Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!

Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:

— Держіть!

Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.

Ми спантеличено перезирнулися.

Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.

І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.

Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.

Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити — невже і по телевізору буде?

Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо — що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, — і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе — і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами. Ну, що ви скажете?