Невеличкий підйом і знову схил, порослий густим сосняком.
Треба бути дуже уважною, пильнувати, щоб, бува, не зачепитися за якусь кудлату соснову гілляку, обвислу під снігом.
Раптом напереріз Людці з сосни на сосну майнуло щось руде, і з гілок посипалися важкі лапаті сніжинки.
Білка.
Від несподіванки Людка різко загальмувала. І саме вчасно. Лижі, немов у петлю, попали під товстий сосновий корінь, що стовбурчився над землею, але, присипаний снігом, не був видний.
Ще секунда — і Людка полетіла б сторчака. Може, й ноги поламала б. Адже, кріплення в неї жорсткі — міцно черевики до лиж припасовують — легше лижу зламати, ніж одірвати.
Та й схил досить крутий, швидкість чимала. Не загальмувала б Людка — була б біда.
Людка позадкувала. Нервово висмикує лижі з-під коріння. Квапиться.
І раптом — блискавицею промайнуло: Митько! Адже він слідом їде. По її лижні. І гарячкує, так мчить, що нічого перед собою не бачить, тільки й думає, щоб наздогнати. Не помітить він кореня, аж ніяк не помітить. Та той іще так хитро під снігом сховався. І не можна ж баритися ні секунди!
Ще якусь мить Людка стоїть, вагаючись.
Потім раптом з усього розмаху встромляє лижну палицю в сніг біля самісінького кореня — глибоко, так, щоб не впала. І, відштовхуючись тепер уже тільки однією палицею, кидається вперед. Вона зразу відчуває — наскільки стало важче. Ліва рука — ніби зайва, непотрібна. Даремно тільки теліпається.
Ліс поступово рідшає, ще трохи — і він кінчиться. А там, на узліссі, місток через ручай, там давно з нетерпінням чекають друзі, там — перемога!
А втім, Людка чомусь не відчуває зараз радості близької перемоги.
Вона щохвилини оглядається і весь час прислухається. Але дерева, що мелькають перед очима, заважають хоч щось побачити, а свист вітру не дає нічого почути.
Що там з Митьком? Де він? Чому не видно його? А може.
Вона побачила його зовсім несподівано, коли він був уже поряд із нею. Обходив зліва. І, обганяючи її, Митько наче естафету простягнув їй лижну палицю. Це була її, Людчина, палиця. Третя в Митьчиних руках.
Людка полегшено зітхнула. І чомусь зовсім байдуже поставилась до того, що Митько її випереджає. Лише відчула раптом смертельну втому. І зрозуміла, що ні доганяти, ні переганяти Митька вже не в силі.
— Ур-ря! Ур-ря! Митько — переможець! Молодець, Митько! Ур-ря! — горлали хлопці, оточивши Митька, що ледве тримався на ногах.
Дівчатка стояли осторонь, тісною групкою, — принишклі, розстроєні, похмурі.
Мовчки зустріли вони Людку.
Людці було байдуже.
Лише одна думка стукотіла у голові: «Невже він битиме оці свої десять щиглів?..»
І не було ні страху перед болем, ні приниження, а тільки розгубленість та зчудування.
Проте Митько нічого не сказав, не глянув у її бік. І навіть не став хвалитися своєю перемогою. А заквапився додому.
Був обідній час.
Усі почали розходитися.
А по обіді, вийшовши у двір, Людка побачила Митька, який чомусь тинявся біля її дому. Він, видно, давно вже виглядав на неї. Побачивши Людку, Митько одразу підійшов до неї. Був він явно «не в своїй тарілці». Мабуть, так незвичайно і незвично для нього було те, що збирався він їй сказати.
— Слухай… знаєш… — він зиркнув на неї спідлоба й почервонів. — Ми з хлопцями снігову фортецю хочемо збудувати на горі… Нам люди потрібні. Ти зі своїми дівчатками не могла б… Якщо хочете, звісно… А то ми й самі, звичайно, впораємось. Га?
Людка дивилась на нього розгублено і мовчала. Вона не могла ще знайти слів, щоб відповісти.
Але вона раптом зрозуміла одне: так, Митько, певна річ, переможець — тут уже нічого не вдієш, — але переможеного в цьому змаганні не було.
1960 р.
ІМПІЧМЕНТ [1] Імпічмент — вияв недовіри вищій посадовій особі та притягнення її до відповідальності за порушення законів країни.
Шостий «Б» готувався до президентських виборів. Кандидатів було дев'ять. Але семеро з них були нещасні самовисуванці, які жодних шансів не мали. Ми їх навіть не називатимемо. Реальних претендентів було двоє — Вовочка Таратута і Боря Бородавко. Вовочка був білявий, кирпатий, веснянкуватий, зі щербатим зубом. І дуже симпатичний. Усі в класі його любили. Особливо за те, що він весь час розповідав анекдоти про Вовочку і підсміювався сам із себе, наче то він був героєм тих анекдотів. Але у Вовочки був один серйозний недолік — Вовочка був ледар. Замість того, щоб виконувати домашні завдання, він дивився телевізор. А контролювати його не було кому — батьки цілий день працювали. Тому у Вовоччиному щоденнику раз у раз проскакували то двійки, а то й одиниці. А президент класу, як ви знаєте, мусить бути авторитетним, якщо не зразковим.
Читать дальше