Френсіс Годґсон Бернет - Маленька принцеса

— Тобі не доведеться бути там дуже довго, Сарочко, — завжди відповідав батько. — Ти поїдеш до гарного будинку, де буде багато дівчаток, — з ними ти гратимешся, а я посилатиму тобі силу-силенну книжок. А потім ти виростеш так швидко, що здаватиметься, ніби й року не минуло. Станеш такою великою і розумною, що зможеш повернутися додому і дбати про свого татка.

Дівчинці подобалося думати про це. Бути господинею батькового дому, їздити з ним, сидіти на чолі стола під час званих обідів, розмовляти з ним і читати його книжки — саме цього вона хотіла більше за все на світі. Тож якщо задля цього треба було поїхати аж до Англії, до «того місця», вона готова змиритися. Їй було байдуже до інших дівчаток, але якщо в неї буде сила-силенна книжок, то вона якось упорається. Сара любила книги понад усе. А ще вона повсякчас вигадувала різні дивовижні історії та переповідала їх сама собі. Інколи вона розповідала їх ще й батькові, і вони подобалися йому не менше, ніж їй самій.

— Добре, татку, — м’яко мовила Сара. — Якщо ми вже тут, припускаю, мусимо змиритися.

Він засміявся від її мови — дуже по-дорослому це було сказано — й поцілував доньку. Насправді капітан і сам не змирився, хоча знав, що мусить приховати це. Його вигадниця Сара була для нього чудовою компанією, і він знав, що почуватиметься страшенно самотнім, коли повернеться до Індії. Він приходитиме до бунгало, знаючи, що даремно чекати, аби назустріч вибігло маленьке дівча у білій сукенці. Тож він міцно-міцно стиснув її в обіймах, коли кеб повернув на велику похмуру площу, де стояв будинок, що й був метою їхньої подорожі.

Це була велика тьмяна цегляна будівля, до останньої риски схожа на будівлі поряд, але на вхідних дверях сяяла мідна табличка, де чорними літерами було викарбувано напис:

— Ось ми й приїхали, Саро, — якомога бадьорішим голосом промовив капітан Кру.

Потім він зняв її з кеба, вони піднялися сходами й подзвонили у дзвінок. Сара згодом частенько думала, що будинок чимось дуже нагадував саму Міс Мінчін. Він був респектабельний і добре вмебльований, але все в ньому було потворне — здавалося, ніби кожне крісло всередині приховує жорсткі пружини. У передпокої все було строге й відполіроване — навіть червонощокий місяць, який прикрашав високий годинник у кутку, — і той був начищений та мав суворий вигляд. Вітальня, куди їх провели, була застелена килимом із квадратним візерунком, крісла також були квадратні, а на важкій мармуровій камінній дошці стояв важкий мармуровий годинник.

Дівчинка присіла на один із твердих стільців із червоного дерева й швиденько окинула поглядом усе довкола.

— Татку, мені тут не подобається, — сказала вона. — Але, насмілюся сказати, солдатам — навіть найхоробрішим — теж не подобається йти в бій.

Капітан Кру щиро засміявся. Він був молодий, веселий, і йому ніколи не набридало слухати Сарині дивні вигадки.

— Ох, Сарочко, — промовив він. — Хто ж мені казатиме такі серйозні речі? Я не знаю нікого серйознішого, ніж ти.

— Але чому ти смієшся, коли чуєш серйозні речі? — поцікавилася Сара.

— Бо ти дуже кумедна, коли щось таке говориш, — відповів батько і ще більше розсміявся. І тоді він раптово підхопив її на руки й міцно поцілував — його сміх миттю стих. Здавалось, ніби на його очі навернулися сльози.

Цієї миті до кімнати увійшла міс Мінчін. Сара помітила, що вона дуже схожа на свій будинок: висока й похмура, поважна й потворна. Вона мала великі холодні риб’ячі очі й широку холодну риб’ячу усмішку. Усмішка стала ще ширшою, коли міс Мінчін побачила Сару та капітана Кру. Їй доводилося чути чимало схвальних пліток про цього молодого вояку від леді, котра порадила для нього пансіон. Серед іншого, міс Мінчін відзначила те, що він — багатенький татусь, який не скупиться на витрати для своєї маленької донечки.

— Для нас буде великою честю дбати про таке гарненьке й розумне дитя, капітане Кру, — промовила міс Мінчін, взяла Сару за руку й погладила її. — Леді Мередіт розповідала мені про її непересічний розум. А кмітлива дитина — це справжній скарб для такого освітнього закладу, як мій.

Сара стояла сумирно, зосередивши погляд на обличчі міс Мінчін. Дівчинка, як завжди, ширяла думками десь далеко.

«Чому вона сказала, що я гарненьке дитя? — думала Сара. — Я ж зовсім не гарненька. От донька Колонель Грандж, Ізабель, — гарненька. Вона має ямочки на рожевих щічках і довге золотаве волосся. А у мене коротка темна стрижка і зелені очі, крім того, я дуже худа — словом, чарівності в мені нема ні на краплину. Взагалі, я — одна з найпотворніших дітей, яких мені тільки доводилося бачити. А вона тут починає розказувати байки».