Григір Тютюнник - Климко (збірка)

Туман тоді стояв такий густий, що крийма вкрив і землю, і Дніпро.

Я йшов незнайомою дорогою, не бачачи її, вдалину, навмання йшов.

Назустріч мені виринув із туману дядько з в’язкою нових кошиків за плечима, сивими бровами з-під старенького сукняного картуза, великими руками, схожими на ковальські молоти, і хлоп’ячими ніжно-блакитними очима.

— Тут є якась стежка до шляху навпростець? — спитав я, привітавшись.

Дядько скинув в’язку розмальованих у червоне й зелене кошиків, зняв картуза і, втерши долонею змокріле чоло та сиву негусту чуприну, знову надів його. Аж тоді сказав:

— А як швидко треба, ге ж?

— Треба, — сказав, я.

— Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш.

— Кошики — на базарі купили?

— Нащо мені стільки кошиків? Наплів, обмалював і — «купи, то продам!». Додому несу, бо в топтанці, моїй уже ніде складати. Там, біля загороди, топтанка моя.

— Ну, спасибі ж вам, — сказав я.

— Та не спасибі, а піддай в’язку, — одмовив дядько, і, коли в’язка була вже в нього на плечах, усміхнувся. — Колись казано: Боже поможи. А зараз: отак і кажи, тільки й сам поможи. Ну, бувай.

І, відійшовши кроків з десяток (рип-рип — кошиками за плечима, — рип-рип…), оглянувся. І очі в нього були нелукаво розумні.

— Прослідком іди, не забув?

Ні, дядьку. І досі не забув.

У бабусі Марфи — дві сестри-однолітки: груша і копанка. Копанку викопав і грушу посадив ще перший дружина її Улас, який загинув аж у ту «германську» війну.

«То ж мені од нього, молоденького, дáриця аж до віку. Груша родить, ще й зараз родить, копанка не міліє, і вода близько, ключем достаю».

Коли я вперше зайшов до бабусиного Марфиного двору, щоб напитися, то витягав воду тим «ключем» — вервечкою акацієвою, до якої приковано гак, закручений, як вус, щоб цеберку в воду не зронити.

Тоді був серпень, і спека стояла така крута, що йдеш і млієш.

«Чи не можна у вас напитися?» — спитав я у бабусі, що сиділа під грушею і вишивала сорочку.

«Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!»

Вона хутенько підвелася, поклала шитво на траву і клубочком покотилася до хати по кухлик («Зараз кухлика винесу»). Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася.

Коли я тяг воду, цеберка спершу глухо стукнулася боком об грушки, що плавали у воді, аж тоді набралася; а коли пив з дерев’яного кухлика, бабуся сказала так лагіднесенько, так не нарошне вимовляючи слова:

«Доброго здоров’я пивши. Та в таку годину йти — хіба не підіб’єшся, як сонце аж колеться гарячим», — і дивилася на мене знизу, з-під своєї згорбленості, і усміхалася мудро, як усміхаються лише старенькі та діти.

Разом з водою я витяг з копанки і дві грушки.

«Самі, чи що, падають у воду?» — спитав я.

«Котра й сама впаде, а то і я вкидаю, щоб холонули… Ось у полудень школярики йтимуть з учення, то до одної витягають, ласунці малі! Пригощайтеся в дорогу. Та ще ловіть, бо гарячі вони не такі».

Вона вже знову сиділа під грушею і вишивала. Без окулярів. І я спитав, чи то ж їй добре бачиться.

«А так, як замолоду, — сказала вона, не розхиляючись над шитвом. — Отам, як було мені сімдесят чи вже без одного не сімдесят п’ять, погано бачила, так погано, що очечки покійний сусіда мій Терешко, хай царствує, купив був, як їздив до Києва. А тепер бачу як дівка!» — Бабуся Марфа засміялася тихенько, затишно і закивала головою над червоними хрестиками в манишці.

«Скільки ж вам, мамо, зараз?»

«Та як по-моєму, то без одного сто. А якби хто грамотніший прикинув, то, може, й сто з гачечком набралося б. Давно живу, забула вже й відколи. Аже! Трьох чоловіків своїх любеньких пережила. Скоро-скоренько і я до них піду. Піду, походжу, всіх трьох провідаю».

«А которого… найдужче б хотілося побачити?»

«Усіх, сину. А зостануся коло останнього. До першого піду, то ще й не впізнає — молодесенький же! Навіщо, скаже, ти мені, бабо, здалася, іди собі геть! — Бабуся Марфа засміялася, аж чолом шитва дотулилася. — Другому до ніжок уклонилась би… Він тут недалеко лежить, у Гребенях. Під берегом, сердешного, знайшли пробитого наскрізь… Це як друга війна була. Я сама його й поховала… Третій мені пара, хоч теж молодший уже за мене. Кував у кузні. Вийдеш, було з хати і чуєш його молоточок… Уже й не дуже годився до роботи, а кував. Тоді погано йому, погано йому враз зробилося… Переказали мені люди, біжу до кузні, а його вже й назустріч везуть… Біля нього ляжу. Він упізнає, посунеться…»