Григір Тютюнник - Климко (збірка)

— Я й гулящу піймаю, — сказав Павло.

Коло річки він перебрався в лахміття і зразу став ніяким не майстром заводським і не поважним гостем, а звичайнісіньким собі ковбишівським дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплі — так попростішав, ураз і навіть реготнув, оглянувши себе. А Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: наче перекинувся Павло із пана в попихачі…

«Аби хоч не побачив хто», — подумав та й порадив синові:

— Ти отамо поміж хвойлівськими очеретами бовтайся. Там линки є і з берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.

І поспішив помагати жінчиній сестрі поратися коло печі, бо знав, що в неї до цього кебети не лишньої. Хіба не вивернула колись на Різдво чавуняку холодцю. Тоді виправдовувалася, жалібно й гугняво:

«Як воньо ж бо тут пече, а там тече, а тут тобі рьогач спав!» Никифор аж сплюнув сердито од тої згадки і майже підтюпцем подався додому.

Павло вбрів у воду, шахнув одразу по груди, ахнув і заіржав — така вона була холодна. «Погано, що штани не застібаються. Треба було б свій комбінезон вдягти, — покаявся. — Так новісінький же ще…»

За першою заставкою попалася в кімлю щука, зелена й прудка.

Павло кілька разів хапав її, та все невдало, щука випорскувала з пальців, доки не шубовснула у воду.

— От тобі вже нема однієї, — сердито буркнув Павло. — Так наловиш, роззяво!

А тут на додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присів і процідив крізь зуби: «І-і-іх! Треба було таки надіти комбінезон, хай він пропаде!»

Заставив іще раз і довго грузився в муляці поперед кімлі, тримаючи її одною рукою, а другою ширяв у воду, як бовтом, та приказував: «Іди, іди… Вил-лазь!» Тоді рвучко витяг снасть — порожньо, сама ряска, сувої куширу, очеретяні дудки та равлики.

Сонце світило просто в кімлю, і все те зелене добро з водяного царства сліпило очі колючими кришталевими промінцями. Павло став поволі перегрібати п’ятірнею кушир і раптом: ляп-ляп — карась, широкий, у долоню, і червоний, мов з міді. Не роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла і торохтіла.

Далі він уже не чув, кусало його чи ні, а тихо крався поміж лататтям, розсовуючи його грудьми, нечутно занурював кімлю і товк ногами та веслом, по-хлоп’ячому приказував: «А дзінь-дзінь, щучка… Дзінь-дзінь-дзінь!»

Коли піймав другу щуку і вкинув у торбу, подумав: «Оце було б дві».

А як попалася й третя, аж уголос сказав:

«А це було б уже три!»

Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє місце, кушир та латаття, як сонечко гріє, сухі плечі, а вода під берегом уже не студить груди, обліплені сорочкою, а зогріває, ніжить м’яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах… У незболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора, що видно було дно: тонкорунну зелену травицю, верболозове гілля, обліплене важкими зеленими кім’яхами бодяги, та муляву рибку дрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії.

Неподалік на чистоводді, лишаючи за собою два тонких водяних вуса, плив вуж. Поволі похолонуло в грудях, але він згадав, що вужі не кусаються, що в дитинстві навіть носив їх, ті холодні, гнучкі веретена, за пазухою, то тільки лоскотно було — і заспокоївся. Од першої тої згадки про дитинство прокинулася й друга, третя… Як голяка ловив старим кошиком без дужок в’юнів та бобурців; як мало не щодня, влітку і взимку, продирався в лузі крізь гущавину з сокирчиною за паском, і кожен пень був йому не просто пнем, а щасливою знахідкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирічкових низах та пік у кізячковому жару степову картоплю, таку піскувату, що й хліба до неї не треба; як ходив місячними вечорами зі своїми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села — «парубкував», а що дівчата-підлітки охочіше горнулися до старших, то зробили бубну, доп’яли десь стареньку балалайку і зманювали їх тим нехитрим оркестром до себе, хоча й цілуватися ще не тямили, а тільки гогошились: торохтіли в бубну, тюгукали та свистіли в чотири пальці…

Потім його виряджали у ФЗУ, і дівчатка співали йому під бубну з балалайкою прощальної пісні:

І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не «друззя», а «друздя». А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно… А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало, перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготів пришелепкувато. Да… Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки цвітуть… Ну, та й він не прогадав, Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув од хлопців по роботі. Зате зараз ні-ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде…