Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Та ти… Ти просто уявити собі не можеш, що я з тобою зроблю! Вчорашнє — це так, забавки, щоб моїм помічникам нудно не було! Цікаво, якої ти заспіваєш, якщо тебе прив’яжуть до дерева і смажитимуть на повільному вогні? Приємно лоскотатиме тіло, га?

— Господарю, — відповів Том, — я знаю, що ви із моїм тілом можете зробити усе, навіть найстрашніше, але… — християнин підняв голову і простягнув руки до неба, — Ваша влада наді мною закінчиться у той момент, коли ви вб’єте мою плоть. А тоді настане вічність!

Останнє слово справило різні враження на праведника та грішника. Перший засвітився радістю, а душа другого скорчилася, як від укусу скорпіона. Легрі аж зубами заскреготав, але від люті не зміг вимовити й слова. А Том, позбувшись пут страху, продовжував говорити твердим спокійним голосом:

— Ви, господарю, купили мене, і я вірно та старанно на вас працюватиму. Мої час, сила і уміння — це все ваше. Але душа моя не належить нікому зі смертних. Жити мені чи померти — це вирішує Бог. А помирати я не боюся, господарю. Ви можете зашмагати мене до смерті, заморити голодом, живцем спалити… Я вже давно чекаю смерті.

— Не все так просто. Перед тим, як померти, ти спершу скоришся мені, — втрачаючи над собою контроль, зірвався на крик Легрі.

— Цього не буде! Я маю підтримку.

— Та ти що, справді? І хто ж заступиться за ницого раба?

— Всемогутній Господь, — спокійно відповів Том і підкріпив своє переконання словами з одного гімну:

— Погань! — крикнув Легрі, одним ударом зваливши Тома з ніг.

Чиясь ніжна холодна рука торкнулася руки Легрі. Цей дотик нагадав йому сьогоднішній нічний кошмар. Він озирнувся і побачив Кассі.

— Не будь дурнем, — сказала вона французькою. — Даремно ти не послухався моєї поради. Дай йому спокій. Я його виходжу, і скоро він зможе працювати.

У кожного є своє вразливе місце, так звана «ахіллесова п’ята». У Легрі це було марнославство, а в цьому конкретному випадку — парі. Він би собі не пробачив, програвши його, тому вирішив на деякий час залишити Тома у спокої.

— Гаразд, роби, що хочеш, — дав він добро на відновлення працездатності свого раба. Потім повернувся до Тома: — Запам’ятай, негре, я не добив тебе тільки тому, що маю зараз важливіші справи. Та й робочі руки потрібні, сезон… Але потім я тобі пригадаю твою зухвалість. Вся твоя чорна шкіра терпнутиме! Знай і бійся вже тепер! — і Легрі, різко розвернувшись, пішов геть.

— Дочекаєшся і ти, нелюде, того, що заслужив, — просичала йому вслід Кассі, коли він вже не міг почути її слів. Потім жінка співчутливо запитала у Тома: — Як ти, бідолашний?

— Янгол із небес стримав на деякий час лев’ячий гнів, — сказав Том.

— Так, Томе, лише на певний час, — погодилася Кассі. — Тепер же тобі не позаздриш, він мстивий. Буде щодня заганяти тебе під землю, повільно питиме твою кров. Я його знаю, як ніхто!

Що ж, якщо Томові зараз нічого не загрожує, ми на трохи залишимо його і за цей час приєднаємося до небезпечної подорожі Джорджа й Елізи. Останній раз ми бачилися із ними у штаті Огайо, у гостинних квакерів-фермерів.

Томас Локкер, нагадаємо, стогнав на білосніжній постелі. Його виходжувала турботлива тітонька Доркас. Навіть цій благородній жінці було важко лікувати такого пацієнта. Лишень уявіть собі жінку, сповнену власної гідності, сиву й поважну, у білому чепчику й зі строгою зачіскою. Вона була зодягнена у коричневу сукню, яка шелестіла за кожним рухом жінки, на грудях мала навхрест пов’язану білу хустку. На хворого вона дивилася сумними сірими очима — сиділка не знала, як із ним упоратися. Погляд її, завжди розумний і зосереджений, тепер був дещо розгубленим.

— Ах ти дідько! — бурмоче Томас Локкер, зриваючи із себе простирало.

— Томасе, не лайся, дуже тебе прошу! — стримує його тітонька Доркас і спокійно поправляє постіль.