Віктор Близнець: Женя і Синько

Женя постояла, подивилась, як падають і гребуться у кучугурах Бенові орли, тихенько всміхнулась і промовила: «От дурні! Ніколи вони його не спіймають!»

Хлопці зовсім забули про Женю, і дівчина спокійно пішла собі геть.

Коли виходила із скверика, щось зашелестіло в кущах, а потім, як невидимка, пронеслось у повітрі і сіло їй на плече. «От молодець! — сказала Женя. — Ти врятував мене від дурнуватого Бена. Спасибі!». Вона цмокнула у теплу волохату лапку.

Їй стало зовсім не страшно. Вона ж не сама, а вдвох — з волохатеньким другом. З ним можна помандрувати куди завгодно.

Сіла в тролейбус, що їхав вісімнадцятим маршрутом, і подалась ще далі від дому. Зійшла біля обласної лікарні. І переконалася: ні, таки справді варто було сюди заглянути! Тут, понад Бабиним яром, росли могутні тополі, каштани, дуби — і ще більше, ніж на Лук’янівці, лежало всюди листя. За кожною «Волгой» чи «Победой», що пролітали вулицею, неслась ціла заметіль, і довго кружляло в повітрі золотисте розметане листя, чіпляючись потім на балконах, на електродротах.

Женя пішла далі, до спуску.

Ступала не поспішаючи, дивилася туди, де між провулком голубіло небо. І дивне відчуття охоплювало її: ніби от-от скінчиться земля, а далі буде тільки небо, і вона вийде прямо у голубий простір. Дівчина підходила до самого схилу, і це відчуття посилювалося, бо перед нею, за крайцем гори, не видно було ні лісочка, ні води, ні цятки землі, а тільки небо, і починалось воно просто у Жені під ногами. Здавалося, розбіжись, махни руками — і полетиш.

Ступила ще крок — і аж дух перехопило. Яка широчінь! Внизу в’ється дорога, по ній, наче прив’язані до дротів, поволеньки сунуть такі маленькі на відстані жовтобокі тролейбуси. А ген у голубій димці розкидано квартали Подолу й Куренівки, а за ними — у синюватій ясній далині — видно плеса Дніпра, кручу і Вишгород на горі, греблю Київської ГЕС і навіть — у мареві — сріблясте коливання Київського моря.

Жені здавалося, що вона бачить ще далі, бачить Полісся, озера, глухі соснові пущі, де бродять дикі кабани, лосі й олені, де починається царство чистої незайманої природи. І легкий світлий сум огорнув Женю — за подорожами, за тим широким світом, що відкривався згори, а їй треба йти додому і сідати за уроки, бо й так уже добру годину прогуляно.

Женина мати поралась на кухні. Вона раніше прийшла з роботи — а працювала Галина Степанівна друкаркою на республіканському радіо — й заходилася прати білизну. Розколотила мильний порошок, увімкнула пральну машину — і в цей час пролунав дзвінок. З мокрими розчервонілими руками Галина Степанівна й відчинила двері.

У коридорчик зайшла молода, модно одягнена жіночка — в перламутрових чоботях, в яскраво-жовтій блузці, в червоній клейончатій спідниці, туго підперезаній широким лакованим поясом. І розфарбована вона була яскраво: волосся попелясто-сіре, з фіолетовим блиском, вії густо-сині, підкручені, а на губах — у тон чобіт — бліда перламутрова помада.

Галина Степанівна трохи розгубилася: така перед нею красуня, а сама вона стоїть у фартусі, в простій домашній кофтині, з закачаними рукавами, руки в милі.

— Добрий день, — сказала гостя й мило всміхнулася. — Будьмо знайомі: я Ізольда Марківна, вчителька вашої доньки.

Галина Степанівна, котру і на роботі, і у дворі звали всі Галею чи Галочкою, може, за простоту, а може, тому, що була вона щупленька, немов школярка, так і відрекомендувалася:

— Галина, — і ще більше почервоніла.

Ізольда Марківна, як кольорист, одразу відзначила, що в матері і в Жені однакові очі — світло-коричневі, уважні. На сонці вони стають золотисті, дуже гарні.

— Прошу, заходьте, — заметушилася мати, запрошуючи вчительку в кімнату.

— Ні, ні, — притулила палець до перламутрових вуст Ізольда Марківна й таємниче кивнула Галині. — Дочка там, у кімнаті?.. Ходімо на кухню. Мені треба з вами трошки посекретничати.

«Там такий розгардіяш», — хотіла було сказати Цибулько, але не встигла і заїкнутись, як Ізольда пройшла вже на кухню. Її анітрохи не збентежило, що тут усе розкидано. Вчителька прогребла собі місце біля столу, сіла, заклавши ногу на ногу. Жвавим поглядом обвела стіни й промовила:

— А знаєте, що вам тут не вистачає? Радіоли. Або хоч приймача. Я, коли приходжу з роботи (а приходиш завжди знервована), вмикаю музику — щось легке, естрадне — і тоді мию, варю, прибираю. Під музику краще, — і вона знов мило всміхнулася.