Віктор Близнець: Женя і Синько

А втім, голод не тітка, перебирати добром не випадало. От тільки проблема: з чим пити прозору водичку? Ще раз обнишпорив тумбу і в найдальшому кутку знайшов дві трубочки макаронів. Глянув на них проти сонця — трубочки ясно просвічувались. А коли пожував їх, то здивовано хмикнув: ні солоне, ні солодке, навіть тістом не пахне. Наче пластмаса.

Він уявив, як зараз сидить за столом Цибулька, щоки з рожевими ямками, і ніс аж світиться, сидить обласкана батьками і наминає… котлети або борщ із пампушками.

Гірка сирітська образа здушила йому горло: «Ну де батьки? Чого вони застряли в Карпатах? Є у них син чи нема? Є у них совість?» Він жував схожі на скло макарони, запивав водою з інфузоріями і не здогадувався, що через п’ять хвилин, як тигр, кидатиметься по кімнаті, хапаючись за живіт. А потім до самого вечора не матиме змоги навіть виглянути на балкон — не до того буде.

А пізно ввечері, в темряві, сидячи на тахті, Бен пригадуватиме, які бутерброди він роздавав у дворі своїм підлабузникам. Ні, ви тільки уявіть собі: дід тонесенько нарізав хліба, а тоді — знов тоненько — намазував його маслом, а зверху клав кружечки ковбаси, а тоді ще хліб і ще ковбаси або голландського сиру. Чуєте? Збожеволіти можна! І ці делікатеси Бен роздавав кому? Панченкові і Родьці Зінчуку! На своїх харчах, можна сказати, вигодував донощиків і зрадників. Так, зрадників, бо тепер, після розвалу Бенової армії, вони перекинулися до запеклого суперника, до отамана з сусіднього двору — заїкуватого курця й гітаріста Шурика, до того самого Шурика, з ким Бен вів постійні війни. З’їсти центнер бутербродів, лащитись, зазирати тоді у вічі, а потім зрадити — ні, на таке здатні лише духовні пігмеї! «Шкури!» — сказав презирливо Бен, чомусь зовсім забувши, що цей ярлик і на нього був повісив Кадуха. Таким нехитрим способом Бен зняв із себе мерзенне тавро і перекинув його на своїх дружків.

Зрадили…

Бен умирав у гордій самотності й бачив картину, якою він приголомшить не тільки свій двір, а й увесь Київ. Серед білого дня, коли найбільше збереться народу перед будинком, Бен вийде з парадного, хитаючись від голоду й страждань, стане під стіною, заплющить очі і прямо в груди націлить дуло автомата. Замруть люди, захолонуть. Не встигнуть навіть ойкнути…

А Бен спокійно (але так, щоб чули всі) скаже:

— Хай знають зрадники, як умирають герої!

І випустить чергу в груди. Зойк, гам, натовпи людей, похоронна процесія до Байкового кладовища, Цибулька йтиме й розмазуватиме сльози, а всі ті, що колись образили, обдурили чи оббрехали Бена, хай тепер терзаються і згоряють від сорому.

Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику «Спідоли». А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли дитячі лавки й сірів розтовчений пісок. Там, невидимий для світу, Бен сідав, прислухався до гулу величезного міста і думав про те, який неосяжний світ, населений лісами, тиграми, ягуарами, індійцями; і в цьому світі крізь тундри, пустелі й савани пробиваються напівдикі племена, і їм не стачає справжнього вождя, полководця, який сидить тут, на дитячому майданчику, всіма забутий і покинутий, майже при смерті.

В стані крайнього виснаження й душевного занепаду і знайшла його Женя Цибулько. — Бен сидів у темряві сам, зігнувшись, і над похиленою головою, в траурі, дзвеніли комарі.

— Бен, — сказала Женя, — Йди до нас. Мама кличе.

— Чого?

— Не знаю. Послала, щоб я знайшла тебе.

Женя знала, чого мати кличе Бена, але промовчала, та й взагалі намагалась говорити якомога спокійним і байдужішим тоном. Мовляв, мене послано, от я й кличу тебе.

Бен тяжко й скорбно зітхнув, тим самим ніби промовив: «Ходять тут усякі! Не дають людині спокійно і вмерти». А проте встав і, оглядаючись по двору (чи нема близько нікого, бо неприємно йти під конвоєм жіноцтва), поплівся за Женею.

А незабаром на кухні Цибульків можна було побачити сцену: Бен уплітав уже другу тарілку гарячого супу, лице у нього розпалилось, чуб звисав над очима й прилипав до спітнілих скронь. А за спиною Бена стояла Галина Степанівна, вона з жалем і якимсь острахом дивилась на Бена, на його розтріпаний змокрілий чуб, на темні патьоки по щоках, на поламані генеральські погони, дротом прикручені до теніски. Мати доливала супу, підкладала хліба й поглядала на чоловіка: «Що це за батьки, га? Кинути дитину напризволяще і поїхати — та у мене б серце розірвалося!» Цибулько спирався плечем на одвірок, хмурився, кінчиками пальців поправляв окуляри: він розумів жінчин гнів, але розумів, на жаль, і те, що хлопця можна нагоду-вату супом, а от що зробиш з батьками?..