Віктор Близнець - Женя і Синько

Женя перескочила трасу, оглянулась — ніде не видно знайомої постаті, тієї, що пригинається і крадькома перебігає від стовбура до стовбура. На залитому світлом тротуарі стояв тільки гурт веселої молоді.

«Він там!» — подумала Женя й глянула на скверик, звідки линула музика. «Зараз ми спіймаємо його!» Дівчина пригнулась і з таємничим виглядом рушила вперед.

Як мисливець, що йде невидимим слідом, м’яко й нечутно підкралась до скверика. Гранітними сходами піднялась на широку алею, на ту ж саму, де колись Бенові хлопці нагорнули були з кленового листя цілі фортеці і градом каштанів атакували її, Цибульку.

— Як тут гарно! — промовила Женя, забувши на мить, що вона збиралася когось ловити.

Зупинилась, ніби вперше побачила світильники, які стояли на землі поміж деревами. Високі, глекоподібної форми, світильники випромінювали густе яскраво-багряне світло, що наскрізь пронизувало крону дерев. Від червоного сяйва клени скидались на фантастичне литво: листя у них горіло, мов жар, його наче зараз було вихоплено з гарячого горна. І стовбури, здавалося, хтось вилив із розпеченого металу. Тут і далі, в глибині скверика, стояли такі ж дерева, облиті жарким вогнем.

Від цього світла, густо-червоного, що падало на клумби, на обличчя перехожих, було і радісно і якось трохи тривожно: немовби входиш у полум’я, у заграву.

— Гарно тут! — промовила Женя. — Я ніколи ввечері сюди не приходила.

Вона й сама стала червона — вся одразу спалахнула, зажевріла, а долоня, а пальці які чудернацькі у неї! «Диви, Синько! — покрутила перед носом у чортика просвіченою долонею. — Наче горить, правда?»

«Ну тебе! — одвернув кирпу Синько. — Обпечеш!»

Синько засопів і сховався під кофту. Він був ображений — така зневага до нього! Давно обіцяла Женя, що візьме його погуляти в місто і саме ввечері, коли в Києві починається карнавал вогнів — стрічками, бутонами спалахують вони на дахах і на фасадах будинків, підсвічують небо і наче танцюють на хвилях Дніпра. Давно обіцяла Женя: підемо! І от зібрались вони сьогодні, та, виявляється повно в Цибульки знайомих — то причепився Мотя, то цей довготелесий Бенчик (думає, не впізнали його). Крадеться збоку, страждає, ховається в кущах а Женя услід за ним, а на Синька — нуль уваги. Хай сидить бідний Синько під кофтою, хай задихається, ніхто про нього і не згадає.

— Не сердься! — сказала Женя. — Дай тільки гляну, куди наш охоронець побіг.

— Охоронець, Мохоронець! — забурмотів Синько. — Я твоєму Бенчикові такий мармелад устрою, що знатиме…

Та Женя вже не слухала його бурмотіння.

Широкою алеєю, крізь заграву, попрямувала до літнього павільйончика, де лунала музика і де товпилась молодь. О, морозиво дають! А де морозиво — там шукай і «генерала». Дуже ласий він на вершкове!

Стала в чергу (краєм ока нишпорячи: чи нема його тут?). Купила порцію суничного — у вафельному стаканчику. Притулилась до столика, за яким самотньо стояв немолодий дядечко, схожий на директора школи. Він вдумливо, навіть байдуже вичерпував ложечкою вже ріденьке морозиво і дивився при цьому непорушно поверх Жениної голови. «Мабуть, учений, — подумала Женя. — Стоїть і задачі розв’язує».

Взялась за морозиво. Тільки надколупнула його, як раптом із-за дядечкової спини хтось зиркнув на неї швидким крадьковитим поглядом. Бен! Женя витягла шию, щоб глянути — він чи не він? Але тільки хвиля гойднула стільці, десь дзенькнула пляшка і майнула чиясь спина, та хтось буркнув услід: «От! Носить тут жевжиків! Воду розлив!»

Женя уткнулась у стаканчик. Завмерла, неприємно вражена дикуватою втечею. Гра грою, але… набридло вже. Якісь перелякані хлоп’ячі вихватки. Сам, видно, не знає, чого йому хочеться: дружити? І щоб ніхто не бачив, не сміявся? Щоб не вронити в очах товариства «генеральської» честі? А хіба не смішніше — дражнитись, а коли поблизу нікого нема, винувато топтатись, кліпати очима або, як зараз, — таємно бігати слідом і боятися підійти, відверто сказати: «Пробач! То все — Жабулька, шпигунка — пусте. Ти молоток, чесно! Ти прямодушна людина! І правильно казала — про туї, про брехню і куріння. Я не серджусь, закон!»

І подати руку — мужньо, по-генеральському.

А не рвати між столами, щоб аж хвиля услід…

Женя заглибилась у свої думки, і тепер уже дядечко нишком поглядав на неї й дивувався: які то задачки розв’язує це серйозне вухате дівча?

А Женя, насупившись, повільно захрумкала солодкою вафлею. Погляд її блукав десь далеко, вона одразу й не помітила, як перед носом у неї мелькнула сіренька лапка, зачерпнула собі крихту морозива й потягла під кофту.