Віктор Близнець - Женя і Синько

Ось уже винесли з підвалу перших поранених. Їх тягли за руки й ноги і, розгойдавши, кидали у пісок на дитячому майданчику. Ті, затискуючи пальцями рани, стогнали, качалися, корчились від болю, і так натурально, що якесь дівчисько, мало не плачучи, побігло додому й винесло чашку води, але один із мучеників раптом хвицьнув ногою і вибив чашку в пісок.

Виводили і полонених. Їх ставили лицем до стіни, штовхали під боки й прокрикували: «Так! Стояти! Руки не опускать!» З підвалу виходили Бен і Вадька Кадуха. Вони прямували до хлопців твердим рішучим кроком тріумфаторів. Зупинялися метрів за десять од жертв, холодно прицілювались і, гаркнувши у два горла, строчили по стіні, а приречені, обнявшись, падали на землю і завмирали у театральних позах.

— Щоб ви показилися! Чорти, артисти, треба ж так грати! — з оторопілим здивуванням казали матері, що погойдували дітей у колясках і спостерігали за цією невщухаючою битвою.

Женя Цибулько рідко коли виглядала на вулицю. Якось їй не випадало гуляти: то уроки, то пора бігти в басейн, то треба сходити в магазин по молоко. Ввечері мати сама виштовхувала її з кімнати, говорячи: «Що ти за книгами та за книгами! Вже й так зелена, нічого не їси, а очі смутні й невеселі — куди це годиться! Іди та побігай з дітьми». Женя, може, й побігла б у двір, але ж до кого? Інколи вона чула, як під вікнами грають дівчата у класи або скакалки. Проте йти до дівчат їй не личило — всі знають, що вона Стасик, що в неї одні іграшки шаблі й пістолети, є навіть синя солдатська сорочка зі справжніми льотчицькими погонами. (Мовиться про давні, жовтенятські часи, коли Женя чіпляла на себе різні дрібнички, — все те минулося хтозна-коли, ще з третього класу). Отож якщо й виходила Женя на вулицю, то з деяким ваганням прямувала до хлоп’ячого гурту.

— А-а-а, Цибулька! Жабулька! Слабулька! — зустрічала її Бенова армія. — Гоу хоум! Носом назад!

Женя ставала віддалік, внутрішньо напружувалась і говорила собі: «Я їх не боюсь! Я їх не боюсь! Я їм покажу!» Насупившись, вона прямувала-таки до озброєного гурту, ніби й не помічала хлоп’ячих кривлянь. В її насторожених очах горіло: «Тільки зачепіть — я дам!» А сила у неї була, про це не один лобуряка знав. Вони зустрічалися поглядами: Женя уперто, погрозливо дивилась на хлопців, а ті — глузливо й неприязно — на неї, на зухвале дівчисько. Здавалося, компанія от-от налетить на Женю, закидає її грудками, але тут робилося з Беном щось зовсім незрозуміле: він червонів, м’явся, неспокійно кліпав очима, а потім, як тільки Женя підходила до гурту, зривався на ноги й гукав:

— За мною!

І відводив свою гвардію на дальні позиції, аби тільки не встрявати в бійку.

Найближчі соратники не розуміли Бена: що з ним таке? Не раз — це бачили всі — він без страху сідлав товстомордого Шурика, отамана з сусіднього двору, і під рев та свист хлопчаків товк його носом у землю. А от перед Цибулькою… наче пасує. І червоніє до вух.

Сказати правду, Бен і сам не знав, що спиняє його перед цим дівчиськом. Про людське око він дражнився, глузував, відштовхував Женю, але в глибині душі думав: «Ну, молоток! Не боїться! Не відступає!» І крадькома, з незбагненним хвилюванням слідкував, як бігає по двору це уперте вухате дівча, і її упертість, її прив’язаність до хлоп’ячого гурту найбільше йому подобались.

— Команда, за мною! — вигукував Бен і грізно проносився мимо Цибульки (не забувши при цьому ніби ненароком зачепити її ліктем).

Хлопці лопотіли за «генералом», а Женя, після напруження, давала собі передихнути й казала: вони здались. Якщо й не прийняли її по-людському, то в усякому разі і не посміли прогнати. А далі починалася гра, і само собою виходило, що Женя санітарка, що вона теж наступає, атакує, кричить з усіма, товче суперника в спину. Правда, вона бігала за хлопцями, але все якось збоку, на самому краєчку гри, ніяк не зливаючись з гуртом. Ця відстороненість мучила Женю, вона не раз думала: «Ну, чому я не хлопець? Чому? Їм усе можна — лазити по деревах, стріляти, боротися, носити погони. А я?..» Женя тоді ще не знала, що через рік-два вона сміятиметься над своїми дитячими жалями й печалями і пишатиметься тим, що народилася дівчинкою. Бо це красиво — бути жінкою. Як її мама. Скільки в неї доброти! Коли мама вдягне своє улюблене кремове плаття, білі туфлі на високих каблуках, трохи підведе губи і вийде на вулицю, — яка вона тоді гарна! І як приємно Жені чути, коли їй кажуть у дворі: ти щаслива, у тебе така привітна й добра мати.