Елеонор Портер - Поліанна

Місіс Бентон витерла очі, підвелася і зібралася йти. Вона вже була біля виходу, коли раптом повернулася назад.

— Міс Гаррінгтон, ласкаво прошу, передайте їй мої слова, — затинаючись, мовила вона.

— Звичайно, місіс Бетон, з величезним задоволенням.

Жіночка повагалась, а тоді промовила:

— Передайте їй, будь ласка, що я… що я тепер ношу ось це, — вона торкнула блакитний бант на шиї. Помітивши в погляді міс Полі неприховане здивування, вона додала: — Ваша дівчинка так довго вмовляла мене вдягнути хоч щось кольорове, і я подумала… Їй буде приємно дізнатися, що я теж почала гратися в її гру. Вона мені казала, що Фредді, напевне, було б приємніше бачити мене такою. Ви знаєте, мій Фредді — це все в моєму житті. А решта…, — місіс Бентон кивнула і пішла до виходу. — Тільки ж не забудьте, передайте Поліанні те, що я сказала, — повторила вона і зникла за дверима.

Цього ж дня прийшла іще одна вдова. Принаймні вона теж була в траурі. Міс Полі бачила її вперше. Їй цікаво було, звідки Поліанна могла її знати? Леді відрекомендувалася: місіс Тарбел.

— Ми з вами не знайомі, — почала вона, — але я добре знаю вашу небогу, Поліанну. Літо я прожила в готелі й щодня робила оздоровчі прогулянки. Під час однієї з таких прогулянок я і познайомилася з вашою небогою. Вона така мила! Я не зможу пояснити, чим вона стала для мене. Коли я приїхала сюди, мені було дуже гірко на душі. Її променисте личко та веселість нагадали мені про мою… донечку, яку я втратила багато років тому. Мене достоту вразила звістка про аварію. А коли я почула, що бідолашна ніколи не зможе ходити і дуже страждає, бо не може радіти, — я вирішила, що просто зобов'язана прийти до вас.

— Ви дуже люб'язні, — пробурмотіла міс Полі.

— Ні, це ви будете дуже люб'язною, — перебила її жінка. — Я хочу, щоб ви передали від мене Поліанні кілька слів. Зможете?

— Звичайно!

— Скажіть їй, що місіс Тарбел тепер радіє. Так, я розумію, це звучить дивно, і ви не зрозумієте. Даруйте, але дозвольте мені нічого не пояснювати, — куточки губ леді сумно опустилися, й усмішка зникла з її очей. — Ваша небога знає, що я маю на увазі. А я відчуваю, що маю їй це сказати. Дякую. Перепрошую, якщо візит здався вам безтактним, — вибачилась вона на прощання.

Остаточно збита з пантелику міс Полі поквапилася нагору до Поліанни.

— Поліанно, ти знайома з місіс Тарбел?

— Так, звичайно. Я дуже люблю місіс Тарбел. Вона хвора і дуже сумує. Вона живе в готелі й гуляє околицями. Ми гуляємо разом. Тобто… ми гуляли, — голос дівчинки затремтів, і дві великі сльози скотилися по щоках.

Міс Полі закашлялася.

— Вона щойно приходила, моя люба, — заспокоївшись, мовила жінка. — Вона просила передати тобі кілька слів, але не пояснила, до чого вони. Вона просила тобі переказати, що вона тепер радіє.

Поліанна тихо заплескала в долоні.

— Вона так і сказала? Ой, яка я рада!

— Але, Поліанно, що вона мала на увазі?

— Це — гра така, і… — Поліанна раптом змовкла і затулила рот руками.

— Яка гра?

— Нічого особливого, тітонько Полі. Тобто, я не можу вам розповісти про неї без того, щоб не згадати ще про щось, про що ви заборонили говорити.

На язиці у міс Полі закрутилося питання, однак на обличчі Поліанни була написана така мука, що всі слова завмерли.

Розв'язка настала невдовзі після візиту місіс Тарбел, коли прийшла молодиця з вульгарно нафарбованими щоками і штучно виполовілим волоссям; вона мала високі підбори і дешеву біжутерію. Її репутація була добре відома міс Полі, а тому приймати таку особу в садибі Гаррінґтон було нездумно.

Міс Полі не подала їй руки, мимоволі задкуючи в кімнату.

Жінка одразу встала. Очі в неї були червоні, ніби від сліз. Вона зухвало запитала, чи може негайно побачити дівчинку Поліанну.

Міс Полі відмовила. Вона почала говорити суворим тоном, але в очах жінки світилося таке благання, що міс Полі стрималася і ввічливо пояснила, що зараз до Поліанни взагалі нікого не пускають.

Жінка завагалась, а тоді почала швидко говорити. Та підборіддя лишалося виклично задерте.

— Мене звати місіс Пейсон — місіс Том Пейсон. Гадаю, ви чули про мене — усі «порядні люди» чули — хоча дещо з того неправда. Але то пусте. Я прийшла до вашої дівчинки. Мені відомо про те, що з нею сталося, і мене це приголомшило. На тому тижні я почула, що вона ніколи більше не зможе ходити. Ви знаєте, я ладна поміняти з нею свої гарні ноги. Вона за годину може зробити стільки добра, скільки я не зроблю і за сто років. Але то пусте. Просто ноги не завжди даються тому, кому вони найбільш потрібні.