Елеонор Портер - Поліанна

— Підбивала клинці… вона! — не стрималася Ненсі.

— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.

— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.

— А вона що? — старий затамував подих.

— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: «Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього». Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.

— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.

Тим часом у вітальні садиби Гаррінгтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго: незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.

— Я прийшов запитати про… Поліанну, — почав він трохи нетактовно.

— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.

— І все-таки… Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.

Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.

— На жаль, не можу сказати!

— Тобто… ви не знаєте?

— Так.

— А… лікар?

— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.

— Але які ж саме в неї ушкодження?

— Невелика подряпина на голові, кілька синців та… у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.

Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:

— А Поліанна — як вона все це сприйняла?

— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.

— Але ж хоч щось вона знає?

Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час… і це мені достоту зав'язує світ.

Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі… тепер».

Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:

— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?

— Переїхати до Вас? Поліанну?

Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.

— Так. Я хотів удочерити її… офіційно… і зробити своєю спадкоємницею.

Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.

— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.

— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку… а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років… а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.

— Ну і…? — перепитала вона.

Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.

— Вона відмовилася.

— Чому?

— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.

Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.