Елеонор Портер - Поліанна

Під зеленим склепінням дерев преподобний Пол Форд розглянув стан справ. На його думку, це була криза. Треба вживати негайних заходів. Уся робота церкви завмерла. Дедалі менше вірників відвідувало недільні служби, щоденні молитви, місіонерські чаювання і навіть вечері та збори. Звісно, жменька сумлінних працівників залишилася. Вони вважали, що треба нести свій хрест, і хизувалися тим, що чують глузування довкола і поговір дармобитів.

Тому преподобний Пол Форд чудово розумів, що він (посланець Бога), церква, містечко, усе християнство потерпає й потерпатиме ще більше, якщо…

Щось треба негайно робити. Але що?

Священик поволі витяг з кишені нотатки до наступного недільного казання. Замислився над ними. Губи потоншали, надавши йому суворого вигляду, й він голосно, з почуттям почав читати:

«Біда вам, книжники і фарисеї, облудники, бо ви зачиняєте людям царство небесне, бо й самі ви туди не йдете, і тих, хто хоче увійти, не пускаєте!

Біда вам, книжники й фарисеї, облудники, що вдовині хати руйнуєте, а тоді про чуже око довго молитеся, — за це ви прокляті будете.

Горе вам, книжники й фарисеї, облудники, що даєте десятину з м'яти, ганусу, кмину, але пропускаєте найважливіше в законі, суді, милосерді, вірі, бо і перше робити треба, і про друге не слід забувати».

Це було гірке картання. У зелених навах лісу проникливий глибокий голос священика лунав нищівно. Навіть птахи та білки притихли з остраху. Священик наочно уявив собі, як ці слова прозвучать у неділю, коли він у священній тиші виголосить казання до своїх парафіян.

Своїх парафіян. Так, це були його парафіяни. Чи зможе він це зробити? Чи наважиться? Це були самі по собі страшні картання, навіть без його власних слів, які він збирався виголосити далі. І він молився. Щиро благав Бога про допомогу й покріплення. Він прагнув — о, як палко він благав — допомогти йому в цей критичний час зробити єдиний вірний крок. Але що то за крок?

Священик повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками.

Там його знайшла Поліанна, вертаючи додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона кинулася до нього:

— Містере Форд! Ви нічого собі не поламали… ноги цілі?

Священик опустив руки й підвів голову. Він спробував усміхнутися.

— Ні, люба… не турбуйся! Я просто… відпочиваю.

— О! — зітхнула Поліанна, трохи відступивши. — Тоді гаразд. Бо минулого разу я знайшла містера Пендлтона з поламаною ногою… Він тоді лежав, а ви сидите.

— Так, я сиджу, і в мене усе гаразд. Принаймні лікар мені не потрібний.

Останні слова він вимовив дуже тихо, однак Поліанна почула. Щось змінилось у її обличчі. Очі засвітилися ніжністю співчуття.

— Я вас розумію… Вас щось дуже непокоїть? Татко теж так говорив, коли його щось непокоїло. Напевне, так буває у всіх священиків. Бо від них багато залежить… до деякої міри.

Преподобний Пол Форд звів на дівчинку здивовані очі.

— Твій батько був священиком, Поліанно?

— Так, сер. А ви хіба не знали? Мені здавалося, що це вже всі знають. Він одружився із сестрою тітоньки Полі, і вона стала моєю мамою.

— О, так, тепер зрозуміло. Ти знаєш, я тут віднедавна, а тому не знаю всіх родинних історій.

— Так, сер… тобто, звичайно, ні, сер, — усміхнулася Поліанна.

Запала тривала тиша. Священик і далі сидів біля підніжжя дуба та, здавалося, забув про присутність Поліанни. Він знову дістав з кишені нотатки, розгорнув, не дивлячись на них. Натомість споглядав листинятко на землі неподалік. Воно було зжовкле і мертве. Поліанна з жалем дивилася на священика.

— Сьогодні гарний день, — почала вона з надією.

Пастор не відповів. Тоді раптом підвів погляд.

— Що? Атож, сьогодні справді гарний день.

— І зовсім не холодно, як це часто буває в жовтні, — зі ще більшою надією підхопила Поліанна. — У містера Пендлтона горів у каміні вогонь, але він каже, що йому зовсім не холодно. Він просто любить дивитися на вогонь. І я люблю дивитися на вогонь, а ви любите?

Священик мовчав. Поліанна почекала кілька хвилин, а тоді спробувала змінити тему розмови.

— А вам подобається бути священиком? Преподобний Пол Форд відразу зреагував на запитання.

— Чи подобається…? Що за химерне запитання? Чому ти питаєш, люба?

— Просто… у вас був такий вигляд… Ви нагадали мені татка. Він теж іноді бував таким.

— Справді? — ввічливо сказав священик, не відриваючи очей від сухого листя.