Елеонор Портер - Поліанна

Невідомо, чи то все робилось, аби не перевантажувати дитину, чи для того, щоб трохи звільнити міс Полі від Поліанни. Звичайно, протягом перших днів липня міс Полі мала не одну нагоду вигукувати: «Що за неймовірна дитина!», а уроки шиття та читання наприкінці дня виснажували і спустошували її.

Ненсі на кухні велося краще. Вона не була ні виснажена, ні спустошена. А середа та субота стали для неї святковими днями календаря.

В околах садиби Гаррінгтонів не було дітей, з якими Поліанна могла б бавитися. Власне, будинок стояв на околиці містечка, і в поблизьких домах не було однолітків Поліанни. Але вона, схоже, не журилася.

— Я не звертаю на це уваги, — пояснювала вона Ненсі. — Я охоче гуляю по околиці, роздивляюсь вулиці й будинки, знайомлюся з людьми. Я так люблю людей. А ви, Ненсі?

— Ну, я б не сказала, що дуже люблю… принаймні, не всіх, — не уточнювала Ненсі.

Майже кожної погожої днини Поліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти, і під час таких прохідок вона часто зустрічала одного Чоловіка. Подумки вона вважала його «саме тим», хоча дорогою здибувала чимало чоловіків.

Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр, — цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього.

— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.

Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.

— Це ти — до мене? — різко запитав він.

— Так, сер, — розцвіла Поліанна. — Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?

— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть.

Поліанна розсміялася. «Який кумедний чоловік», — подумала вона.

Наступного дня вона знов його побачила.

— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.

— Га? О! Гм, — пробурмотів чоловік, як і того разу. І знову Поліанна звеселилася.

Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.

— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?

— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.

— Ну, власне… — чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.

Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід.

«Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати», — міркувала вона дорогою.

Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінґтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов'язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Поліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.

— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Поліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.

— Але, Ненсі, мені приємно це робити.

— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.

— Чому? — здивувалася Поліанна.

— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.

— Але чому, Ненсі? Служниця зрушила плечами.

— Ну, власне, геть усе чисто…, на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.

— Яка кумедна жінка, — розсміялася Поліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і… і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших.

— Гм! Атож, вона таки не схожа на інших… на щастя для нас усіх! — похмуро завершила вона.