Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Мені?! — вражено вигукнув Фонтлерой. — Коли?

— Коли я помру, — відповів йому дідусь.

— Тоді не потрібні мені ці володіння, — заявив Фонтлерой. — Я хочу, щоб ви жили вічно.

— Це дуже мило з твого боку, — стримано проказав граф, — але колись це все одно стане твоїм… Якогось дня графом Доринкуртом станеш ти.

Юний лорд Фонтлерой кілька хвилин сидів у сідлі без жодного слова. Він обводив поглядом вересовище, ферми, зелені гайки, сільські хатинки, що вишикувалися рядками, та могутні замкові вежі, які прозирали крізь крони дерев. Врешті з його грудей вирвалося зітхання.

— Про що ти замислився? — спитав його граф.

— Я думав, що я ще такий малий! — відповів Фонтлерой. — І ще згадував слова матусі.

— А що вона казала? — поцікавився граф.

— Вона казала, що бути багатим — це дуже складно. Тому що коли у когось є все, чого душа забажає, тоді дуже легко забути про тих, котрим так не пощастило у житті. Матуся каже, що той, хто має достаток, ніколи не повинен про це забувати. Я розповідав їй про вас, який ви добрий. І матуся сказала: це чудово, бо в руках графа велика влада. А якщо він дбатиме лише про себе, то тоді не зможе думати про людей, котрі живуть у його володіннях, не шукатиме способу допомогти їм, коли буде треба… А у ваших володіннях живе стільки людей… тому дуже непросто про всіх них дбати. Ось я дивився на ті хатинки і думав собі: коли стану графом, то мушу дізнатися, як люди там живуть. А як ви дізналися про їхнє життя?

Відповісти на це питання графові було непросто. Його передусім цікавило, хто справно платить ренту, а хто ні. Тих, хто з якихось причин не міг заплатити вчасно, негайно проганяли з орендованої ферми.

— Ньюік мені доповідає, — врешті відповів граф, провівши рукою по підборідді, аби приховати своє замішання. — Їдьмо додому, — кинув згодом, а тоді додав: — Знаєш, коли станеш графом, то постарайся бути ліпшим від мене.

Аж до самого замку граф їхав мовчки. Йому здавалося майже неймовірним, що він, хто ніколи нікого у своєму житті не любив, щораз більше прив'язувався до цього хлопчика — бо саме так воно і було. Спершу графові лестило, що Седрик такий гарний на вроду, такий відважний. Проте зараз його почуття до внука не можна було пояснити лише гордощами. Граф посміхався, коли у думках сам собі признавався, що йому приємно бачити коло себе цього хлопчика, чути його голос — і що він прагне, аби онук думав про нього добре, щоб любив його.

«Я старий чоловік, не маю більше про що думати, тому так є», — пояснював він сам собі.

Проте граф розумів, що справа не в цьому. Якби то він подивився правді у вічі, то йому довелося би визнати: у внукові його приваблювали ті риси, яких він, граф Доринкурт, був геть позбавлений — щирість, чесність, доброта і правдивість, завдяки яким Седрик не міг погано думати про людей.

Минув десь тиждень після тої їхньої кінної прогулянки. Фонтлерой саме повернувся від матері. Коли увійшов до бібліотеки, на обличчя видавало задуму і стурбованість. Хлопчик сів у високе крісло, в якому сидів у день, коли вперше приїхав до Доринкурту, і якусь хвилю у мовчанні дивився на поблиски головешок у каміні. Граф зацікавлено спостерігав за хлопчиком, намагаючись зрозуміти, що його так стурбувало. Було очевидно: щось його глибоко вразило. Врешті Седрик підвів погляд на дідуся і спитав:

— А Ньюікові все-все відомо, що з тими людьми діється?

— Це його робота — знати про всіх, — відповів граф. — Він про щось забув, так?

Дивно, але графа понад усе розважала увага Седрика до орендарів. Сам-то він не надто цікавився їхнім життям, проте йому було приємно спостерігати, з якою серйозністю онук переймається їхніми проблемами — попри свій дитячий вік.

— Тут є одне місце, — вимовив Фонтлерой, дивлячись своїми широко відкритими від хвилювання очима, — на самому краю села. Матуся була там і бачила. Хатинки туляться одна до одної, деякі взагалі вже валяться. І нема чим дихати. Люди бідують, страшні злидні — годі дивитися. Частенько їх допадає лихоманка, вмирають діти. Ті люди приречені жити у бідності і хворобах! їхнє становище навіть гірше, ніж у Майкла і Бриджит. Дахи діряві, протікають. Матуся ходила до одної жінки, яка там живе. Потім, після тих відвідин, навіть не дозволяла мені наблизитися, поки не передяглася. А коли розповідала мені про це, то аж сльози їй стояли в очах.

Очі Седрика також наповнилися слізьми, проте він спробував усміхнутися.

— Я сказав матусі, що ви нічого про це не знаєте і пообіцяв вам розповісти, — вимовив він. Тоді вислизнув з крісла і підійшов до дідуся. — Ви ж можете все це змінити, — проказав, дивлячись на нього, — можете допомогти цим людям, як допомогли Гіґінсам. Ви ж завжди всім допомагаєте. Саме так я сказав матусі: що ви допоможете, бо Ньюік просто забув вам доповісти про все це.