Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

Того ранку, коли Фонтлерой уперше сів на поні, граф так втішився, що майже забув про свою хвору ногу. Коли ото конюх вивів зі стайні доглянутого поні з лискучими гнідими боками і гордою шиєю, граф саме сидів при відчиненому вікні у своїй бібліотеці і звідти зацікавлено спостерігав, як то Фонтлерой порадить собі з першим у житті уроком кінної їзди. Його цікавило, чи хлопчикові бува не забракне сміливости. Поні був доволі величенький як для поні, а графові не раз доводилося спостерігати, як то діти губилися при першій спробі осідлати коника.

Проте Фонтлерой радо застрибнув у сідло. Попри те, що перед тим йому ніколи ще не випадало їздити верхи, відваги й рішучости йому не бракувало анітрішки. Конюх (який мав на ім'я Вілкінс) узяв коника за вуздечку і провів його попід вікном бібліотеки.

— Відважний хлопчина, нема що казати, — ділився потім враженнями Вілкінс у конюшні, добродушно усміхаючись. — І зовсім не тяжко було посадити його у сідло. А в сідлі так ся тримав рівненько — ну як струна. То хіба старий граф так вмів, як ото ще їздив верхи. І чуєте, питає'ся мене: «Вілкінсе, скажіть, як я тримаюся? Бо в цирку, я бачив, вершники тримаються рівно-рівнесенько». А я йому кажу: «Та сидите в сідлі як влитий, ваша світлосте!» А він аж ся засміяв на радощах — так ся втішив. «Ну то добре, Вілкінсе, — каже мені далі, — то ви мені скажіть, якби я сидів не так, як треба».

Але лише сидіти верхи, коли хтось ото водить коника за вуздечку — цього для Фонтлероя невдовзі виявилося замало. Отож за якийсь час він звернувся до дідуся, котрий усе спостерігав з вікна:

— А можна мені самому спробувати? — поспитав він із широко відкритими від захоплення очима. — Можна, я спробую швидше? Той хлопчик з П'ятої авеню нераз і в риссю їхав, і в галоп пускався!

— Гадаєш, зможеш уже їхати риссю чи навіть галопувати? — перепитав граф.

— Хочу спробувати, — відповів Фонтлерой.

Його світлість зробив з вікна знак Вілкінсу і той осідлав свого коня, а тоді наблизився до Фонтлероя і взяв його поні за вуздечку.

— Ну що ж, нехай спробує проїхатися риссю, — проказав граф.

Подальші кілька хвилин принесли юному вершнику нові відкриття. Зокрема, дуже швидко виявилося, їхати верхи — то зовсім не те саме, що ходити пішки. Що швидше їхав його коник, то важче було триматися у сідлі рівно.

— Ото трррясе! Чччи вввас також тттак трррясе? — звернувся він до Вілкінса.

— Та ні, ваша світлосте, мене не трясе, — відповів йому Вілкінс. — Зачекайте, з часом і ви навчитеся. Ото трохи спирайтеся на стремена, то буде легше.

— Аллле я вввесь час спиррраюся на них, — вимовив Фонтлерой.

Він і справді то підводився, то опускався у сідлі, спираючись на стремена, а що часто губив ритм, то й кидало ним, немов м'ячем. Хлопчик геть засапався, личко зачервонілося від напруження, проте він ані не думав відступати, старався з усіх сил, щоразу випрямляючи спину. Граф уважно усе спостерігав. Ось вершники виїхали з-за дерев і наблизилися до вікна. Фонтлерой був без капелюха, щоки палали, хлопчик хапав ротом повітря, проте й далі тримався рівненько у сідлі, спрямовуючи свого коника до дідуся.

— Зачекай хвильку! — зупинив його граф, коли Фонтлерой опинився під вікном. — А де твій капелюх?

Вілкінс торкнувся пальцями свого кашкета, віддаючи честь господарю.

— Та злетів з нього, ваша світлосте, — доповів із явним задоволенням Вілкінс. — І не було й мови, аби ся спинити і того капелюха підняти — гнав вперед хоч би що.

— Не боязкий, значить, вдався? — сухо завважив граф.

— Та який там боязкий, ваша світлосте! — вигукнув Вілкінс. — Здає'ся, він не знає, що то таке — страх. Знаєте, я багатьох юних джентельменів вчив верхової їзди, але такого ще не видів. Ніби в сідлі вродився!

— Ну що, стомився? — звернувся граф до внука. — Хочеш перепочити?

— Правду кажучи, я не чекав, що буде так трясти! — захоплено вигукнув юний лорд. — Звичайно, то трохи стомлює, але я ще не хочу злазити з сідла. Хочу спробувати ще раз. Ото зараз трохи відсапаюся — і поїдемо за моїм капелюхом.

Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа — о диво! — проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит — на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс — хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди — хлопець увесь віддавався новому відчуттю.