Юрий Мушкетик - Обвал

Ледве Опищонко переступив поріг, Едик підвівся, діловито склав папери й вийшов до спальні, щільно причинивши за собою двері. Мені здалося, в його очах зачаїлася якась загадка. А ще здалося, що ми з ним усе більше входимо у змову. Нехорошу змову, дужо нехорошу. Так входять… Ні, цур! — не треба. Починаю клепати па себе й на сина.

Я запросив Євгена Сидоровича до столу. Я не знав, діставати пляшку, чи ні. Мабуть, не діставати, але він може подумати, що я — скупердяй, що пе шаную його, якби це був Аркадій Васильович, то я б так не монявся, і я вистаппв па стіл коньяк. «Чого він ходить? — подумав. — Адже й чарка йому не вельми до смаку. Так наказав йому Аркадій Васильович?» Розмова волоклася, неначе тачка з поламаним колесом. Я щось запитував, Онищенко відповідав або й не відповідав, а тільки схитував головою, він мовби дивився на мене й повз мене, лихо, а не бесіда. Маленький, чорненький, вія скидався па побитого цуцика.

Я запитав його про дослідну роботу в інституті, й Онищенко знову похитав головою.

— Я не лікар. Я викладач іноземної мови. Працюю в медінституті — оце й увесь зв'язок з медициною. Я її, сказати правду, боюся.

— Чого її боятися?

— Тепер страшна медицина. Тільки що — під ніж або починають шепотітися, поставлять гачечок у лікувальній картці, пошлють на всілякі перевірки. Ось як у мене… — Його очі блищала, як у хворого ведмедика, так я подумав, хоч і не знаю, чи блищать у хворих ведмедів очі.

— Що ж у вас?..

— Пішов до хірурга, а він… записав щось. І сказав, аби прийшов через тиждень. Я прийшов через тиждень, він подивився й сказав: прийдіть ще через тиждень… Ось так. А я йду, і коліна мені тремтять.

— На що ж скаржитесь? — несподівано запитую голосом, яким не користуюся вже шостий день.

— Гуля. Під лівою лопаткою. Я відставив склянку з коньяком.

— Скидайте сорочку.

— Ви… ви ж не хірург.

— У нас лікарня широкого профілю. Я цих ґуль перем'яв у руках більше., ніж груш. Скидайте, скидайте, не соромтеся.

Боязко оглядаючись, Опищенко роздягнувся до пояса. Тепер він був ще дужче схожий на барильце. Я придавив середніх, з волоський горіх, розмірів гострувату гулю.

— Одягайтеся.

Загнані вглиб, круглі очі дивилися на мене злякано.

— Ну що?

— Нічого. Звичайна фіброма. Дужо чітко відмежована від основної тканини, їх має безліч людей. Якби це в нашій лікарні, ми б прибрали її хоч у цю мить, через два дні ви забули б, що вона у вас і була.

— Ви хочете мене втішити, заспокоїти?

— Ходімо завтра разом до будь-якого хірурга. Віп зробить це при мені. Фіброма просто під шкірою.

— Не лягаючи в лікарню?

— Не лягаючи.

Чорні очі печального ведмедика спалахнули радістю.

— А якщо не різати?

— Носіть на здоров'я. Але вона може рости. Нащо вона вам?

— Я почекаю, поки підросте. — Ось зараз він заусміхається, а вийшовши від мене, може, й застрибає на одній нозі. Він і свою гулю пам'ятатиме тільки по тій радості, яка щойно прийшла до нього… А я… а я від думок про рентгенівський знімок, чорний рентгенівський знімок у чорному портфелі вже не відкараскаюся.

Я чомусь розсердився на Євгена Сидоровича. А він з насолодою, цмулячи крізь тонко складені губи, випив коньяк і з таким смаком гризонув яблуко, аж зернятко вилетіло та вдарилося об шибку вікна.

На мить я відчув полегшення, мовби звільнився від залежності од Євгена Сидоровича. Звільнився розрахувавшись. Так, у світі багато чого тримається на взаєморозра-хунку. В медицині теж. Лікар за винагороду старається. Додаткові аналізи… додаткове лікування. Одначе, на щастя, тримається за все. Якби на тому — кришка б усьому. Хм. На чому ж? На душі? Та на ній. Всі ми, лікарі, люди. Всі потроху байдужіємо, втомлюємося. Але й серед нас… Та хоча б і в моїй лікарні… Зіна Козленко. Своїх дітей я водив тільки до неї. «Зараз ми послухаємо тата. Ось так. А тепер — Едика». Діти в неї ніколи не плачуть, їй вже шістдесят два. А вона все така ж. Переймається кожною дитиною, кожною болячкою. А я ось… Чоловік виповів свій найбільший страх, а мені хоча б щось стрепенулося в серці. Бо не вірю в той страх? Чи власна небезпека знекровила всі інші? Чи надто мені не симпатичний цей клієнт? Але чому?

Євген Сидорович догриз яблуко й підвівся.

— Я чого до вас приходив, — тепер він знову говорив тихенько, але не тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: — Даєте мені ручку… Одразу після екзамену.

— Яку ручку? — не одразу зрозумів я.

— Ну, ту… Якою ваш син писатиме твір. — Онищенко не дивився на мене. А мене враз обсипало жаром. Ну ось… і все оголилося до короткого замикання.