Юрий Мушкетик - Обвал

Звичайно, з роками я дізнався: лікарський біль втрати трохи не такий, як інших людей. І пе те щоб у наших очах знецінювалося людське життя, просто пас уже не може приголомшити сам факт смерті, немає отієї містичності, яку вона несе в собі. Ми змушені холодно й розважливо аналізувати роботу серця, мозку, кровотворних органів, в ту мить абстрагуємося од конкретної людини. Проте, на жаль, є серед нашого брата й такі, для яких людина й справді лише кишковий тракт, печінка, нирки, а не високий інтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повірить, але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися їм, звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки нині, просто я мріяв, як когось рятую, найчастіше це була красива дівчина, й вона потім виходила за мене заміж, але це також був хворий на якусь невідому хворобу, яка сушила його впродовж років, — найкращий сільський шахіст дядько Павло, його так і називали Хворим, і моя тітка Ольга, котра копала від туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна відокремити від іншого.

Я розповідав про все це Едикові, відчуваючи, що розповідаю не так, і подумав: про все це й пе можна розповісти, бо я ніколи не зумію переселити Едика з оцієї кімнати готелю, з нашої квартири в стару хату з чорпою, в зелених грудках моху стріхою, за два кроки від якої притулився ще нужденніший солом'яний погрібник, а за погрібником лісяний хлів, біля нього — купа гною, на якій гребуться три зозулясті і дві рябі курки. Він пе зрозуміє, яка ти радість пізно восени відшукати па городі по ледь помітному листочку самосійну морквину, притягнути додому з шляху зламану вітром гілляку, холодного осіннього вечора залізти на піч та сховати в гаряче просо або тепле підіпріле жито ноги. Я не можу бодай на мить приклепати до його долопь важкі мідні п'ятаки мозолів від заступа або засіяти на його стрункі йоги порепи-ципки, які щемлять від ранкової роси. Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що він дуже любить, приїхавши до матері в село, походити босим по ранковій росі. Щоб ти сказився, подумав я, чи ти ніколи по пій не ходив, чи ти забув: ранкова роса навіть улітку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть, задерев'яніють, то мовби не почуваєш холоду, а трапа од тієї роси сива й здається присипана інеєм. У неї страшно ступити, до неї страшно діткнутися думкою.

— А чому хочеш стати лікарем ти? — запитую я, домучивши розповідь.

— Ну, я… послужив прикладом ти, — майже не задумуючись, відповів Едик. Мені солодко потепліло в серці. Я розумію, що його відповідь не повна, навіть якоюсь мірою не переконлива, але її вистачав для того, щоб почуватися щасливим і навіть… гордим.

— Та!.. — знову по довгій хвилі обзивається Едик. — А в тебе були важкі випадки? Такі, що хотілося поміняти професію?

Тенор уже відповідаю без довгих роздумів:

— Важких випадків було чимало. Навіть зовсім недавно… Минулого місяця. Лежав у нас у терапії інвалід війни з виразкою шлунка. У моїй терапії, ти ж зпаєш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка — од кульової рани. Інвалід був страшенно виснажений. Важив сорок сім кілограмів. А такий бадьорий… Правив апекдоти, жартував, сестер зачіпав. І лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профілактики. І от… Продивився. Прогавив. Прорив! Прободіння. На лікарняній койці. Рятували в хірургії. Ледве врятували. Ніхто не вірив, що виживе. А він вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлібною шкуринкою заткнуло дірку-рапку, дуже мало їжі вийшло з шлунка. Не прожував як слід шкуринку, й на пій затрималося його життя. А він — дякує… Мені б, звичайно, не було нічого… по службовій лінії. Ну, скільки б вже я пережив і що б передумав!.. Він ще молодий, порівняно, звичайно, п'ятдесят вісім. Розказував, як двічі падала біля ніг міна й не розривалася. Мав чоловік на війні щастя. А тут… Тепер ось добиваюся йому пенсії, бо він молодим відмоііиися од неї. А тепер виявилося, що її дуже важко вернути. Кляті бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося… Але міняти професію пе збирався ніколи. Я у неї вріс, вона — це я. Ну, як би тобі… Хіба можна поміняти своє життя? Жити по-іншому можна, але думки, душу свою поміняти не можпа. Скажи, ти пам'ятаєш оту жінку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ятаєш?

Един но відповів, я прислухався. Син дихав рівно та глибоко, як дихають уві сні всі молоді, здорові люди.