Леонид Смилянский - Лідер

Невеселий повертався Степанко додому. Мати виглядала його на хвіртці, бо учні вже давно прийшли додому.

— Уроки готував разом з хлопцями. Задачі рішали… — збрехав матері Степанко.

А ще за кілька днів учителька поставила в щоденнику Степанкові відразу дві двійки — з арифметики й мови. Та двійки не були страшні Чубарикові. Він знав, що вони в нього будуть завжди, бо він невезучий. Гірше було те, що директорка школи покликала до себе батька. Саме цього найбільше боявся хлопець. Батько лагодився їхати в якесь далеке відрядження. З заводу посилали. Коли б директорка повідомила батька на один день пізніше, він уже був би в дорозі, а замість нього пішла б мати. Зовсім було б інакше. Але Чубарикові завжди не везе… До директорки батько пішов перед самим від'їздом. І там він звідкілясь довідався про все: і про двійки, і про далеку подорож з голубами… Хлопець чув, як батько, повернувшись додому, говорив матері:

— Усьому причина — голуби. Хлопець забув і про уроки. Йому, бач, ніколи. Він за голубом світу не бачить. Щастя його, що мені зараз до поїзда їхати, я б з ним не так говорив. Але однаково доведеться йому добре нам'яти чуба…

«Е, — подумав Чубарик, і швидше з хати, та на город, та в кущі.— Пережду, поки батько не поїде», — вирішив. Потім переліз через паркан і — в луг. Не знайдуть!..

А коли години за три повернувся додому, батька не застав. «Ну, от і чуб цілий», — подумав хлопець і зрадів. Пішов у сарай до свого голуба, а його немає. Побіг стривожений до матері. Щось тут відчув він не зовсім добре. І справді, мати сказала, що батько забрав голуба з собою і пустить його аж за тисячу кілометрів від домівки.

— Так що попрощайся з своїм вертуном. Повертися тепер сам. А за що тобі це — добре знаєш…

Упав Чубарик лицем у подушку і розплакався так, як ще ніколи не плакав. Та мати й не підійшла цього разу до нього.

Нікому в школі не розповів Чубарик про своє горе, а тільки сидів собі тихо, ні до кого не говорив і не вибігав, як досі, на перервах гуляти. І часто нишком плакав. Хлопці питали, і вчителька допитувалась — не сказав Степанко, чого сумує. Минали дні, а він не веселішав. Спитає його що-не-будь вчителька на уроці, як і інших, а він підхопиться і стоїть мовчки. А почне вчителька розпитувати, чого він такий, Степанко візьме й розплачеться, як дитина. Одного разу прийшла вчителька до Степанкової матері. Зачинилися в другій кімнаті. Довго сиділи. А коли вчителька пішла, мати сказала Степанкові:

— Батько повернеться, купимо тобі пару ще кращих голубів. Батько справжнього голубника змайструє. А плакати годі. Подивись, який став…

Степанко розплакався:

— Хто його там годуватиме?

— Знайде собі.

— Не знайде…

Горе його було таке велике, що він і сам відмовлявся їсти. І таки й справді змарнів. Часто кудись ходив самотою. А повертався — мати бачила на його обличчі сліди від сліз…

Десь аж на десятий день повернувся з відрядження батько…

Як і щоночі тепер, Чубарик спав тривожно, кидався, щось вигукував. І щоночі снився йому Лідер. Приснився він і тепер аж на самому світанку, та ще якось так приснився, як ніколи. Нібито прилинула звідкілясь невідома Степанкові голубка, сіла на голубничок, на ту поличку, що навскоси по даху прибита. А Лідер ходить круг неї, низько надимає воло та все: «У-у-у… у-у-у…» І хвіст розчепірив віялом, аж по поличці мете. Мріяв Степанко, щоб у Лідера була своя голубка і гніздечко. А ось якась і приблукала, та гарна-гарна, сама біла, а крильця червоні-червоні, наче вона в джемпері яскравому. Щось голубка Лідерові скаже тихенько, а він тоді знову: «У-у-у… у-у-у…» Та ще дужче воло надимає. І з радості Чубарик як заверещить уві сні — і прокинувся. Чарівний сон пропав, а тільки вуркотіння чути над самим вухом. Протер Чубарик очі, а над ним його Лідер, по дерев'яній спинці ліжка ходить та: «У-у-у… у-у-у…» Його будить, їсти просить.

Чубарик як підскочив на ліжку, як закричить з радості. А Лідер сам у руки йде. Степанко його цілує, до лиця тулить, по ліжку скаче і все не вірить, що це йому не ввижається уві сні. Аж тут стурбовані й перелякані мати й батько повбігали. Вони щойно прокинулись. У матері аж сльоза покотилась по щоці. А вкрай здивований батько тільки й вигукнув:

— Ти дивись! Більш як тисяча километрів — а знайшов… Оце дружба!..

— КІНЕЦЬ —

У *.txt форматував Віталій Стопчанський