Антология - Невідоме Розстріляне Відродження

Тому й не дивно, що на черговому з’їзді письменників поет мусив каятися:

«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки і коваленки держали довгий час під дулом таких письменників, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали їм творити в той час, як ці люди переживали творчу кризу. З цієї фрази тов. Савченка залишається враження надто ідилічної картини. От, мовляв, був собі, скажімо, Рильський, його під дулом держали вороги народу, а то б він собі прекрасно писав і т. д. На жаль, справа стояла інакше. Адже били Рильського не тільки вороги народу, а й чесні письменники, в тому числі й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хіба не було варто бити Рильського, коли він був членом неокласичної групи? Хіба не варто було його бити, коли він протиставляв „статичну“ творчість творчості „динамічній“?..

Так, об’єктивно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народові; споглядальна „статична творчість“ – незалежно від намірів автора – лила воду зовсім не на радянський млин.

Отже, для мене тепер ясно, що мої колишні „парнаські“ тенденції були не тільки естетичні, а й ішли на пожиток ворогам народу, які хотіли використати в своїх брудних цілях оці моменти споглядальних настроїв…

Є у нас дві сили, які в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленінсько-сталінська партія, яка показує нам справжні шляхи, куди і як іти письменникам, коли вони хочуть бути справжніми синами радянської землі. І друга сила – це найбільший у всі віки критик – народ. Я повинен признатися, що коли мені доводиться вранці крізь вікно чути мою пісню про Сталіна, яку співають червоноармійці, то це варто для мене всіх критичних статей наших критиків».

29 січня 1937 року «Літературна газета» подає звіт про письменницькі збори під категоричним заголовком – «Нещадна кара ворогам народу». Тут мова про суд над троцькістським центром – заклики до пильності, до перегляду письменницьких лав, до викриття і справедливого суду. Тут же вірші Л. Первомайського «Вирок» та П. Усенка «Гримить наш гнів».

Були випадки, коли письменники дозволяли собі засумніватися у правильності лінії партії. Так Григорій Косинка у червні 1934 р. на письменницькій конференції не погодився із закликом Андрія Хвилі «стати інженерами людських душ» і у своєму виступі заявив: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ». «Цей дотеп, – згадує Василь Гришко, – був сказаний у такому контексті, що його дійсний сенс спочатку „не дійшов“ до свідомості аудиторії, і вона навіть із сміхом аплодувала цьому дотепові. Але в стенограмі Косинчиного виступу у „Літературній газеті“ це місце не було наведено, і тоді всі зрозуміли, що Косинці кінець».

Дмитро Бузько на схожих письменницьких зборах сказав і зовсім невинні слова, що, мовляв, усі можуть помилятися, бо навіть товариш Сталін інколи помиляється. Після цього його стали немилосердно цькувати, доки не арештували.

Наведу ще уривок зі спогадів С. Кокота, оскільки вони публікувалися ще під час війни й не передруковувалися:

«В грудні 1934 року коротке інформаційне повідомлення сповістило про розстріл групи українців, між якими були письменники і поети О. Влизько, Д. Фальківський, Г. Косинка, Р. Шевченко, К. Буревій, І. та Т. Крушельницькі, Р. Сказинський, М. Лебединець та інші. Для всіх, особливо для тих, хто знав особисто страчених, було очевидно, що розстріл цей є ні що інше, як демонстрація. Що справа не в них персонально, а в тому, що процес фізичного нищення розпочався, і це ті перші, що під гарячу руку попали. Це було чорним знаменуванням! Так воно і сталося.

В тому ж році було проведене неперевершене по своїй цинічності цькування одного з кращих представників української культури, професора і поета Миколи Зерова. На прикладі Зерова вимальовується євангельський процес зради Юдою учителя свого Христа. Сірий, безбарвний студент, а потім аспірант Інституту, якого професор Зеров вивів у люди, Петро Колесник, спричинюється, як зв’язуюча ланка в процесі цькування і виживання з інституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу і любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства і громадянства, не завагався, щоб підпрягтись і почати ту мерзенну роботу, наслідком якої було спочатку усунення ученого з Інституту, а потім арешт і заслання. Що робив Колесник? Він на загальних зборах студентів і викладачів Інституту тільки критикував „ідеологічні викривлення“, яких, мовляв, допускався у своїй роботі професор, а потім не завагався у совітській пресі помістити статтю, в якій розкритикував з позицій так званої марксо-ленінської методології усі праці Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цій критиці послідовно наукових тверджень, об’єктивної аналізи, чи хоч би звичайного розуміння суті речей? Аніскільки! Це був просто матеріял для НКВД, на підставі якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, після усунення Зерова, як воно завсіди робилося в Совітах, виліз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймні для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далі. Воно згодом і Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послідовна робота що до винищення українських кадрів на Українській Землі!